Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

Намагаючись держатися купи, Кулькап, Тарп і Живчик подалися темною засміченою вуличкою у берег. Звичний застояний запах старого лісового елю та вареної капусти-болотянки вже перебивався смородом гнилої риби. Щойно небо над їхніми головами почало вечоріти, як набігли, клубочачись, чорні тучі.

Відразу за вуличкою починалися бон-доки. Зміліла Крайріка ліниво билася об загиджені береги, ще не так давно сховані під водою. Замрячила оліїста мжичка. Навіть при тьмяному освітленні — у напівзогнилих пакгаузах, вишикуваних уздовж берега, тьмяно горіли лойові світники — було видно кістки, розкидані по багнюці. Багато кісток — великих і малих. Усіх їх до одної геть-чисто пообгризали білі круки, які порпалися тут, та рябі пацюки, що снували по купі костомах і пищали, коли доходило до бійки за мотлох, який висипався з поржавілих сміттєгонів у ліниву течію.

— Щось мені не дуже це до душі, — боязко озвався Кулькап.

— Мені теж, — муркнув Живчик, хитаючи головою. — Шкода, що тягайло не висловився певніше, де водяться оті духи.

Кулькап кивнув головою.

— Я… — почав він і завмер. — Ви знову світитеся. Обидва.

Живчик простяг руку вперед і, приглянувшись, уже на власні очі побачив хоч і слабке, а все ж помітне світло, що йшло від нього. — Мабуть, це через те, що вже темніє, — припустив він.

— Тоді нам… — запропонував напруженим голосом Тарп, — нам краще розійтися.

— Розійтися? — здивувався Живчик.

— Що ближче ми стоїмо один до одного, то яскравіше світимось. Я це помітив ще тоді, в «Нічліжці під сон-деревом»…

— Ні, Тарпе, — не погодився Живчик. — Я сказав тобі — тримаймося разом. Крім того, як я помітив, ще коли ми вийшли з «Нічліжки», при більш-менш яскравому освітленні ми взагалі не світимось.

— Але ж бо, Живчику… — втрутився Кулькап.

— Кулькапе! — різко урвав його Живчик. — Нам слід пройти трохи далі. Усім разом!

Вони рушили в цілковитій тиші, пробираючись між стосами якихось ящиків та звалищами порожніх бочок, між височенними купами іржавих ланцюгів та гнилої риби і далі — попід пристанями, які височіли над водою і рипіли, коли громіздкі судна напинали швартові линви, прив’язані до швартових кілець.

Зірвався вітер, дощик став жалкий. Кулькап морщився щоразу, як його високі чоботи грузли у слизькій багнюці.

— Це безнадійно! Нам їх тут зроду-віку не знайти, — бурчав він. — О, ви світитеся ще яскравіше!

— Спробуймо отут, — незворушно скомандував Живчик.

Вони повернули від річки і знову заглибилися в тісні вулички. Під вуличними ліхтарями дивне сяйво стало майже непомітне. Проте, коли вони поминали нетряків, Кулькап виявив, що ті реагували на них уже трохи інакше. Доти нетряки просто не помічали мандрівників. А тепер — якщо йому не привиділося — старанно їх обминали; вони відводили очі, а коли до них наближалися, тислися до бровки або зникали у дверних отворах і не з’являлися, аж поки трійця не пройде далі.

— По-моєму, вони помітили, — просичав Кулькап.

— Гей! — квапив Тарп Волопас. — Вибираймося звідси, якщо не хочемо привертати увагу до своїх персон!

— Трохи запізно цим перейматися, — процідив Живчик, майже не розтулюючи губів. — Погляньте-но.

Вони добулися того, що видавалося розв’язкою, звідки, ніби спиці в колесі, розбігалися десятки вузеньких вуличок. Посередині розв’язки стояв здоровенний дерев’яний шаплик, а круг нього юрмилося ціле збіговисько бенкетників-нетряків. Освітлювало це гамірне дійство яскраве фіялкове сяйво, що падало від світлякових смолоскипів і кидало химерні тіні на хижі фізіономії нетряків, цілковито скрадаючи сяйво від Тарпа і Живчика.

Підштовхувані вперед тими, хто ще тільки прибував на гульбище, Живчик, Кулькап і Тарп Волопас опинилися в гущі натовпу і пропихалися далі — до величезного шаплика. Обличчя усім трьом овіяло, немов струменем чийогось несвіжого дихання, духом, що витав над цим місцем: гарячим, вологим і смердючим. Кулькап ледь стримував нудоту.

— Риба, — визначив Живчик. — Гнила риба… — він поморщився. — Бур’ян-крайдорожник.

Живчик змалечку чув гостру відразу до запаху квашеного крайдорожника, яким так часто було просякнуте дихання лісових тролів. Тут же цей сморід просто валив з ніг. Гострий. Кислий. Ядучий. Мабуть, він ширився від пінявого шаплика.

— Пиво. Крайдорожняк, — простогнав він.

— Три глеки, так? — запитав хтось із-під дерев’яного шаплика. До них сунув присадкуватий нетряк у якомусь дранті, перекинутому через плече. Трійця просувалася, переступаючи у багнюці тіла поснулих п’яних нетряків.

— Я… е-е-е… Чи не знайдеться у тебе лісового грогу? — запитав Живчик корецького.

— Ні, — сердито відрубав той. — Це питний майданчик. Ми не займаємося тут фіглями-миглями.

Живчик кивнув головою.

— Ну, тоді три кухлі крайдорожняку, — привітно усміхнувся він.

Нетряк видерся дерев’яною драбиною і занурив три бувалих у бувальцях кухлі в шаплик.

— Якщо хтось хоче розвеселитися, то ліпшого годі й шукати, — звернувся Живчик до Кулькапа. — Хоча на твоєму місці я б цього пійла не пив. Воно виграється на гнилому крайдорожникута тельбухах риби-болотниці.

Кулькапа аж пересмикнуло від огиди. Нетряк спустився драбиною вниз.

— Тримайте, — він вручив їм по дерев’яному, вщерть наповненому кухлю.

— Спасибі, — подякував Живчик, кладучи нетрякові у простягнуте лаписько монету. — А скажи-но мені…

Зненацька його увагу привернула купка спраглих нетряків, які стояли осторонь і, лаялися чорно, вимагаючи, щоб їх обслужили. Живчик ліктем торкнувся Кулькапа і кивнув головою на кухлі.

— Спробуймо виторгувати в них якість відомості!

Намагаючись нікого не штовхати (як застерігає одна приказка: «Розхлюпане пиво і пролита кров часто течуть одним річищем»), вони пробиралися