Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Врешті решт, йому стало зрозумілим, що неправильність місцевого зоряного неба йому наразі аж ніяк не зрозуміти. Не ментовська це справа. Треба якимись практичними діями зайнятись. Скафандр цей лискучий зняти, нарешті, чи що? Ні, ранувато буде. Біс його знає які тут по моху павуки зі сколопендрами шастають. А в повітрі, мабуть, мікробів до того ж самого біса. До речі, як це трапилось, що на планеті цій дихати нормальним повітрям можна? Теж з серії зоряної неправильності.

А як там Ігор із Сонькою без усіляких скафандрів та іншого захисту? Тхнарі, знову ж… Це, звісно, якщо в них там все гаразд закінчилось. Без болісних контактів зі Жвою та іншими нащадками Світлих та Смарагдових. Тьху, ти, мерзота!

Згадавши про свій екіпаж, капітан знову засовався на м‘якому мохові. Вона ж, дітлашня, мабуть, думає, що все, кранти йому!.. Якщо думає. Якщо є чим думати. Тривога все більш і більш потужними хвилями накочувалась на Кременчука.

— Слухай, Нксо…

— Добре в них все. Мені здається, — миттєво відкликнувся невидимий в темряві Нкса. — Як нас до конд приторочували, то вони на березі такий гармидер влаштували, що — ой! З п‘яти грдян лише двоє назад на острів поїхало. Отакі от оті тхнарі. Тепер знати буду.

— А ти зв‘язатися з ними не можеш? Повідомити, де ми?

— Ні, — зітхнула темрява. — Далеко ми. Не почують.

— А десь берегом не можна ближче підійти?

— Ні. Жва тут широка. А дерева не дуже високі.

— А до чого тут дерева?

— З вишини — більший простір для розмови.

— Для зв‘язку, тобто?

— Ну, так…

— Ну, ну… Те ж мені, Стецько на возі!.. Підемо, підемо, пошукаємо. Може десь нормальну деревину знайдемо.

— Ні, не знайдемо. Темно. То того ж і Крк заборонив звідси уходити.

— Та плювати мені на твого Крка! Пішли, десь до ранку сховаємось. Не знайдуть! А вранці розберемось.

— Ні. Нема куди нам йти. І Жва розбуджена. Саме тому, до речі, нам під час Великих Перегонів грдяни чисту воду привозять. Щоб на сезон вистачило.

— Та почекай, почекай!.. Не станемо ми до твоєї Жви вночі лізти, — нетерпляче тупцював на місці Кременчук, вже по маківку переповнений жагучим азартом оперативних дій. — Я ж кажу: в хащах заховаємось, з ситуацією розберемося…

— А дерева?

- І дерева високі знайдемо!

— Та ні. Я за інше. Дерева навколо. Вони ж на острові разом з грдянами живуть. От зараз і чують нас, і бачать. І охороняють…

Вранці, ще навіть зеленавий туман не розтанув над річковою гладінню, крчовники вибралися зі своїх загородів і, вишикувавшись у нерівний ланцюжок, посунули на схил пагорбу. Підіймалися по ньому вони майже в тому самому місці, по якому вчора Ігор із Сонькою скотились до прибережної улоговини. Дарма, виходить, скотились. І Кременчука не врятували, і контакту з аборигенами не налагодили. Розлякали вони аборигенів.

Чим достеменно, Сонька так і не зрозуміла. Адже вони врятували їх від нападу корчеподібних грдян. А потім Ігор — нехай і чисто випадково! — витягнув їх усіх майже з пащі дивної форми життя, що мешкала, виявляється, в зелених глибинах річки Жва. Якісь невдячні вони, аборигени ці!

Хіба що вогню вони так перелякалися, що їм усе інше повідбивало? Ото вже дикуни! Адже володіння вогнем вважається чи не найпершою ознакою розуму. Виникає запитання: а чи вони взагалі розумні, крчовники оті? Адже ще однією ознакою розуму вважається цікавість. Ось, наприклад, якби до них невідомі істоти з‘явились, то вони б!.. Хоча б і сама Сонька. Про Ігоря вже й не йдеться.

Про Кременчука Такаманохара намагалась не згадувати. Бо за однієї лише думці про Богдана, на неї накочувалась величезна хвиля розпачу і якоїсь неймовірної гіркоти. Втратили вони, здається, капітана!.. Назавжди втратили. Не вберегли. Це вона його не вберегла. З Ігоря що взяти можна? Кременчук вважав, що він відповідає за них, а насправді…

— Богдана Івановича, здається, ми не вберегли, — почулося з боку і Сонька, загіпнотизована повільною ходою волохатих істот, що сунули повз неї, аж здригнулась. — Що робити будемо, Соню?

— До острову треба якось дістатися, — по хвилині хрипко відповіла вона. — Не можна Кременчука кидати, поки остаточно не з‘ясуємо, що його… що він…

— А як з‘ясуємо, що робити станемо? Як додому добиратись будемо?

— Тобі зараз що, важливіше — додому? Чи людину рятувати? Теж мені, командир трипільських розвідників! — Вона помовчала і жорстко додала: — Ти хоч взагалі уявляєш, де він є, дім твій?

Норильцєв у відповідь лише носом хлюпнув. А десь вдалині об берег хлюпнула малесенька хвилька. Небезпечна своєю болотяною млявістю та непоказністю.

— Гаразд, — знялась на рівні Сонька, — йдемо до апарату.

— Ще звечора треба було йти, — знову хлюпнув Зоребор.

— Звечора, звечора, — вишкірилась Такаманохара. — Тут он в річці хрін його знає, що мешкає, а вже у лісі!..

Вгорі почулося гиркання шипокрилих гркавиць.

— Вставай! — гарикнула й собі Сонька, звертаючись до Норильцєва. — На нас ці валухи волохаті принципово, здається, уваги не звертають. Але, знову ж — здається, нам по дорозі з ними. Поки що по дорозі.

— А ви що, дорогу запам‘ятали? — зненацька ущипливо кинув Ігор і Сонька мимохіть почухала потилицю.

І дійсно вчора вони летіли просто навпростець за визначеним наперед, ще в апараті, пеленгом. Дивно взагалі, як зі шляху не збились. Мабуть, в них з Кременчуком ще якийсь пеленг-зв‘язок був.

Сонька рипнула зубами.

— Агов, — гукнула до пожовклого крчовника, що якраз чвалав повз них, — Рсе, як нам до того місця дістатись, де ваш малюк — Нкса, здається — з Кременчуком зустрівся?

Крчовник нічого не відповів, байдуже оминаючи дівчину в заяложених травою джинсах і прилаштовуючись до кінця