Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Ах, це ви? Сьогодні всі говорять про вас, — мовила вона тихо.

— Ви захоплюєтесь перегонами?

Дівчина байдуже покрутила головою й заходилася складати столик.

— Можна я вам допоможу? Куди віднести столик?

— До парку. Ми там живемо.

Я марно силкуюся виказати словами свої почуття.

— Ви, певно, вчитесь, а тут підробляєте? У вас канікули? — раптом запитав я.

Дівчина нерухомо стояла, і ми дивились одне одному в очі.

— Хочете знати правду?

— Правду? Що ви маєте на увазі? Що перегони — безглузда витрата енергії?

— Зовсім ні. Але чи вам не здається, що на перегонах не стало радості, почуття рівної і чесної боротьби? Не стало спорту.

Стадіон спалахнув у сутінках тисячами неонових трубок. Я замислився над її словами.

— Не судіть лише з того, що побачили сьогодні. Перегони вічні, — подумав я вголос. — Як земна куля. Як людство.

Несподівано зашаруділи шини, поряд з нами загальмував чорний електромобіль. З нього вискочило двоє.

— Отто?.. — впізнав я одного з них.

— А ти думав ангел небесний? — відгукнувся наш водій.

Другий чоловік, значно нижчий за Отто, в чорному светрі й штанях кольору хакі сказав:

— Дівчина хай нас краще залишить…

Дівчина схопила мене за руку, і страх відразу зник.

— Біжіть уперед, — попросив я її спокійно.

— Роже, я на вас чекатиму.

— Це небезпечно, так ви можете лишитися старою дівкою, — сказав чоловік у штанях кольору хакі й весело засміявся.

— Ну, досить. Прошу! — кивнув мені Отто на машину. — Шеф не любить чекати.

— Ти про Адама?..

Отто скривився:

— Який там Адам! Сьогодні ти побачиш того, хто має справжню владу!..

Другий вийняв з кишені револьвер і вдарив мене рукояткою по голові. Я вистояв і копнув його в пах. Він скулився й дико заревів. Зброя забряжчала, впавши в темряві на землю. Отто стрибнув на звук, мов дресирована собака, а я кинувся в хащі темного парку, до якого було десять-п’ятнадцять кроків. Я відчував себе так, ніби мене тільки-но випустили на бігову доріжку. Як на третьому кілометрі, я стрибнув через живопліт. Раптом щось мене вдарило у спину й повалило додолу. Я пальцями вхопився за справжню соковиту траву.

Земля повільно холола.

Було вісімнадцяте листопада, біля п’ятої години дня, коли у лівому кутку під стелею я побачив маленьку лілову туманність, вона була кругла, майже вдвічі більша за футбольний м’яч і всередині ліловіша, ніж зовні. Я саме різав на кухні цибулю для салату з перцем. І, протерши очі, побачив туманність уже праворуч. Здавалось, вона трохи видовжилась. Я подумав, чи не подзвонити своєму приятелю, відомому окулісту доктору Оккулю, але не став цього робити і сів до письмового столу. Директор міської електростанції замовив мені пісню, де мали бути рядки:

Їх склала його подруга, яка потайки писала вірші. «Якщо вийде хороша пісня, з мене тисяча марок, два роки світло і газ безкоштовно і ангорська кішка», — пообіцяв директор. Отже, для початку мені потрібна була рима на «електростанцію». Я написав:

І вже ладен був знову все закреслити, коли хтось за мною сказав пошепки з саксонською вимовою:

— Інстанція…

Мій робочий стілець обертається, і я зразу крутонув його назад. У кріслі для відвідувачів із зручною високою спинкою сиділа Маленька лілова туманність. Можливо, вона й не сиділа, а зависла над ним, в усякому разі вона витягнулась у довжину, а її нижня третина вигнулася. Я вирішив подзвонити іншому своєму приятелю, відомому психіатру професору Баст-Зейделю, але згадав, що робочий день уже скінчився, і сказав:

— Спасибі за риму, але звідки у вас саксонська вимова?

— Та звідки ж, — промовила Маленька лілова туманність. — Прислухаюсь, як тут говорять люди.

— То ви вже давно в наших місцях? — запитав я.

— Три години, — відповіла Маленька лілова туманність. — Хіба цього не досить?

— Це як подивитися, — сказав я. — Чи не бажаєте часом коньяку?

— Ні, але ви спокійно можете випити, — відповіла Маленька лілова туманність.

Я налив собі коньяку, зробив ковток і сказав:

— Пробачте, але обставини змушують мене бути неввічливим.

— Нічого, прошу, — заохотила мене Маленька лілова туманність.

— Справа в тому, — почав я і відпив ще ковток, — що я сумніваюсь у вашому існуванні.

— Існуванні? — повторила Маленька лілова туманність. — У вас часом немає словника?

— Я хочу сказати: я думаю, що вас немає, — пояснив я.

— Он воно що, — промовила Маленька лілова туманність і заговорила з правильною німецькою вимовою. — Це нічого, адже ви однаково розмовляєте зі мною. Зрештою, ви поет. Вам потрібна рима на «електрику»?

— Я, певне, розмовляю з самим