Читати книгу - "Кришталевий край"

У срібному вбранні дерева парку. В чистому повітрі лунають дзвінкі голоси з ковзанки. Через шлях — праворуч —' сяють на сонці великі вікна нових робітничих будинків… «Наші будинки», гордо думає Валя і з особливим захопленням милується блискучими шибками. Вона знає — це найкраще скло. От якби виготовити таке скло, щоб з нього робити не тільки вікна, а й цілі стіни, цілі скляні споруди! Світлі, скляні, кришталеві будинки, кришталеві міста і села…

Валя бачить здаля ніби знайому постать чоловіка, який стоїть на стежці через колію залізниці й пильно на щось дивиться. Валя придивляється і впізнає, хто це. Безперечно, він. Та чого ж він стоїть стовпом? Може, забув, куди йти, й не може спитати, бо ніхто не знає німецької мови.

І Валя поспішає на допомогу, ловлячи в голові за хвости потрібні слова чужої мови, що вперто розлітаються, як налякані котом горобці.

— Добрий ден, товаришу! — каже вона, трохи запнувшись, чоловіковій. — Чого ви тут стоїте? Може, не знаєте, куди йти?

Чоловік обертається на голос дівчини. В нього обличчя, як у людини, яку одірвали від думок. Аж ось його освітлює привітна посмішка. Він пригадав Валю. Ще позавчора, в день його приїзду на завод, старший інженер познайомив його з цією дівчиною, сказавши:

— Це наш молодий спеціаліст і ентузіастка в справі вивчення іноземних мов. Вона вам допоможе ознайомитися з нашим виробництвом.

Але в ту мить до них підійшов один інженер, що теж знав німецьку мову, і старший інженер передав йому іноземного фахівця.

Валя тільки зітхнула. Що зробиш? Вона ще не інженер. А їй так хотілося поговорити з іноземцем, докладно розпитати його про успіхи техніки за кордоном, показати наші успіхи. Ходити по заводу з ним і показувати — оце наше все, наше…

— Ні! Дякую. Я знаю, куди йти, товаришко, — відказав Валі іноземець, трохи запнувшись на «товаришко» — не звик ще до слова, — просто дивлюся на ці будинки. Вони так відрізняються від інших. Вони, видно, не ваші. Я їх упізнаю. Такі будинки я бачив у Фландрії.

Валя дивиться на будинки і спалахує від сорому за цю стару частину робітничого селища.

— Так, так, — похапливо каже вона, — ці будинки збудували ще бельгійці. Ми таких не будуємо. Наші — світлі й просторі. Подумати тільки: в цих бельгійських будинках усередині зовсім темні кімнати, мало вікон.

І Валя замовкає, бо слова знову горобцями розлетілися. Вона дивиться на незграбні, важкі, старі будинки, що розсілися печерицями, і їй хочеться одірвати від них очі іноземця. Нехай він обернеться і гляне на нові, на наші будинки.

Іноземець відчуває думки дівчини. Він каже:

— А мені іноді цікаво подивитися на ці будинки.

— Чому? — здивовано питає Валя. — Вони ж такі негарні, непривітні.

Валя підозріло дивиться на іноземця, чекаючи на його відповідь. Може, він почне вихваляти свою стару буржуазну Європу? Так вона йому покаже. Вона вщент розіб'є його й доведе, де правда, — в старому, чи в новому.

— Ви маєте рацію, — каже іноземець. — Ці будинки гидкі. Вони темні всередині. Вони такі, як той світ, що з нього я видерся. І я дивлюсь на ці будинки, як колишній каторжник на кайдани. Тяжкий спогад, і одночасно в серці радість, що це в минулому.

Валя схвилювалася. Цей іноземець — справді товариш.

— Ви — політемігрант? — запитала вона. Іноземець сумно посміхнувся.

— На жаль, ні, — відказав він. — Ще місяць тому я нічогісінько не розумів у політиці. Та й тепер ще ледве розбираюся. Однак я втік з батьківщини в СРСР.

— Чому? — спитала Валя.

В її голосі цікавість переплелася з розчаруванням. Шкода, що він не свій. У нього такі розумні очі й тонке, приємне обличчя… Чого ж він утік?

— Якщо вас цікавить, я скажу, — відповів іноземець. — На батьківщині я втік з лікарні психічнохворих, куди мене запроторили за те, що я зробив винахід…

І Фріц Грубер розповів Валі Ковальовій свою історію. Розповів і про те, як він утік від переслідувачів, коли заходив додому по свої зошити, як потім у розпачі думав про самогубство, бо загинув йог винахід, як поклав собі спробувати знову взятися за роботу, зробити ще раз свій власний винахід і для цього поїхати до СРСР. Якби йому не вдалося виїхати, він убив би себе. Йому пощастило. В СРСР його прийняли привітно. Дуже привітно. Він ніколи не міг собі уявити, щоб так шанували вчених. Правда, і в Європі їх шанують. Але там це тільки лицемірство. «Пан доктор, пан доктор», а коли що, то й хапають, як бачите, пана доктора до лікарні для божевільних. Його хотіли залишити в Москві в Інституті скла. Але він сам попросився на виробництво. А що, як йому так і не пощастить відновити свій винахід? На виробництві він принаймні добре поставить лабораторну роботу. Отак він опинився в Донбасі, на цьому великому заводі.

Валя слухала Груберову історію, як казку, жадібно розпитуючи його про винахід.

Розмовляючи, вони йшли повз залізницю широкою вулицею робітничого міста. Вже проминули старі будинки. З обох боків здіймалися то будівлі заводів, то великі нові житла робітників, далі виднілися менші індивідуальні будинки. Всі вони були світлі й привітні порівняно з похмурими старими будівлями.

Валя зауважила це Груберові.

— Бачу, — відказав він. — Я все бачу. Я ніби вдруге народився.

Вже сонце хилилося на захід. Його скісне проміння заплуталося в стовпах диму від домен. Вони саме проходили повз металургійний завод.

— Куди ж це ми йдемо? — схаменулася Валя. — Ви ж, мабуть, ішли до ітеерівської їдальні обідати?

— Я вже обідав, — сказав неправду Грубер: йому хотілося ще побути з цією розумною сіроокою дівчиною; цікаво поговорити з нею; вона так не схожа на тих жінок, яких він знав на батьківщині.

— Може, ви йшли обідати? — схаменувся він.

— Я вже обідала, — сказала неправду Валя: їй хотілося