Читати книгу - "Маленькі дикуни"

— Здається… росомаха.

— Та ні! Хіба вона хитріша за лисицю?

— В книгах сказано, що хитріша.

— Їй під силу здолати бобра?

— Гадаю, що так.

— Значить, я Росомаха!

— Протестую! Не хочу дружити з тим, хто збирається мене побити. Та й жодне ім’я не пасує тобі краще, ніж Дятел. Дятел вмить хороше дерево зіпсує чи кору подірявить.

— А все ж краще, ніж бобрувати, — відповів Сем.

Слово «бобрувати» мало в Сенгері свою історію. Сокира та ліс посідали в житті сенгерців перше місце. Вміння володіти сокирою цінувалось, як особливе мистецтво. Перші поселенці робили все домашнє начиння з дерева, і єдиним інструментом у них була сокира. Говорили навіть, що вони «трохи підгострюють сокиру й голяться нею в неділю».

Коли син починав самостійне життя, то батько дарував йому добру сокиру. Всі майстерно володіли сокирою. Існували непорушні правила, як треба рубати дерево і як його валити в потрібному напрямку, докладаючи при цьому якомога менше фізичної сили. І жителі Сенгера знали ці правила мало не з пелюшок. Кажуть, що бобер навмання підточує дерево з усіх боків, поки воно впаде. В Сенгері, якщо лісоруб хоч трохи відхилиться від правил, його працю називають «бобруванням». І тоді як вислів «працювати, мов бобер», означав найбільшу похвалу, «бобрування» дерева вважалося останньою ганьбою.

Семову насмішку по-справжньому міг оцінити лише житель Сенгера.

Щойно випала слушна нагода, Ян зібрався йти до бабусі Невіль.

— А це вже без мене, — запротестував Сем, коли дізнався про його намір. — Вона на тебе й не подивиться, якщо з тобою буду я. Адже ти виглядаєш цілковито здоровим!

І на своє превелике задоволення Ян пішов сам. Хай як він любив Сема, але той часто-густо діставав його своєю балакучістю. А ще гіршим було те, що Сем завжди перебивав розмову в найцікавішому місці.

Ян прихопив із собою записничка та олівці. По дорозі хлопчик нарвав оберемок різних квітів і трав. Цього разу бабуся зустріла Яна зовсім інакше.

— Заходь, заходь, любий! Як здоров’ячко? Як там тато й мама? Сідай, сідай. Як поживає харцизяка Сем Рафтен?

— Сем уже здоровий, — відповів Ян і вкрився густою фарбою сорому.

— Та куди він дінеться! Я знала, що поставлю його на ноги, і він це знав, і мати його теж знала, коли посилала до мене. Вона щось переказувала?

— Ні, бабусю, не переказувала.

— Невдячна! Я врятувала їм хлопця, а вона хоча б дякую сказала, паскуда! Що це в тебе, квіти? Люди дерева винищують, а квіточки щовесни розпускаються. Мої манюні-гарнюні!

Ян розклав перед нею букет. Бабуся вибрала кліщинець, або арум, і стала розповідати:

— Оце арізема, або індіанська ріпа. Діти її називають коричневим драконом. Не здумай спробувати її на смак — язика обпечеш! Індіанці виварюють з неї отруту, а тоді їдять. Звісно, це краще, ніж помирати з голоду.

Потім вона розповіла про жовтокорінь канадський, який в народі ще називають золотою печаткою. Саме цією травичкою бабуся Невіль минулого разу лікувала коліно Сема.

— У цьому році дуже запізнився адамів корінь! Його називають ще майським яблуком, або царським коренем. Індіанці їдять його від шлунку, а я сама не раз бачила, як він виліковував коней від болячок за вухами… А ось синій когош — я називаю його спазмовим коренем. П’єш його замість чаю — і спазм як рукою знімає. Бачиш, як листочки скорчились? Так людину мучить при спазмах. До всього треба лише придивлятися — на цій землі є відповіді на всі питання… А глянь на оцю рослинку, — це венерин черевичок. Для індіанців вона — всього лиш мокасинова рослина, але вони геть не тямлять у травах… Цей корінь — істеричний — чудове заспокійливе. Придивись до нього пильніше: ось обличчя жінки в істериці з розпатланим волоссям і відвислою щелепою! Пригадую, як дочка Ларрі, коли ще була малою, не хотіла працювати і впала в істерику, дурепа. Вони покликали мене, а я принесла істеричний корінь. Я дала їй гарячого відвару і, хай мені язик відсохне, як брешу, — істерика вщухла від першої ложки… Та не можна корінь викопати, коли заманеться. Треба копати до цвітіння, бо сила не може бути одразу в двох місцях. Вона або у квітці, або в корені. Якщо вже з’явилась квітка, то корінь — вже зотліла солома. А це що? Еге — тхоряча капуста. Значить, ти йшов берегом — тільки там вона й росте.

— Точно! — зчудувавсь Ян. — Тільки зачекайте хвильку, я намалюю всі ці рослини й запишу їх назви та все, що ви про них розказуєте.

— Якби я розповіла все, що знаю, то в тебе вийшла б товстенна книга, — з гордістю відповіла старенька й запалила люльку.

— А це — індіанський тютюн. Ти, мабуть, зірвав його біля річки. Щось завчасно він з’явився. Як вип’єш його — блюватимеш. Глянь, глянь, як він скарлючився! Зверни увагу на пропасний кущ. Його пагони дають чудову настоянку від пропасниці, і взагалі коли людину лихоманить. Ти не помічав, як цей кущик труситься від найлегшого вітерцю?..

— Оце липка трава, — вела далі знахарка, показуючи Яну стебельце підмаренника. — Як ти вважаєш, від чого він допомагає?

— Не знаю. А від чого?

— А ти пильніше придивись. Тут навіть ясніше написано, ніж у книзі, бо тут я все можу прочитати, а в книзі не розберу і слова. То на що це схоже? — перепитала вона, простягаючи Яну дволопатеву насіннєву коробочку.

— Ніби на мозок і спинний хребет.

— Е,