Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

вступних іспитів дала Остапові більше впевненості у власних силах, ніж усі бої й суперечки з батьками. Розмова із засмальцьованою газеткою на пошкрябаному столі про свою відмінність від сірої безмежної маси, яка все вкриває і зрідка пускає бульки то тут, то там… А ти над цією масою літаєш і дивишся вниз на бульки, а маса тебе хоче засмоктати й проковтнути, аби ти став іще однією булькою, яка лопне і не лишить після себе й сліду… А ти цього не хочеш і вибираєш собі політ…

Така низка шансів спроектувала Остапові все його майбутнє життя. Розповівши цю історію за столиком кафе своєму другові через дванадцять років, він і собі самому нагадав, які дивовижні віражі окреслює часом наша доля.

Бай-бай, 2002!

Вечір 24 грудня 2002 року

Сиджу за письмовим столом без настрою й думок. Така звична на чужині подруга – депресія… Ну й рочок видався! Чого ще чекати від останнього тижня? Завтра Різдво в цій країні, тобто перевалочний пункт. Час підбивати підсумки… До всього ще й м’язи всі ломить, грип, мабуть, – у голові каламуть. Як із цим розібратись? Несподівана підказка прийшла від Руслана (він щось рубає в мармурі у майстерні, стукіт дратує), каже: «Сядь і напиши про минулий рік історію. Тоді відпусти його к трясці!» «Може, й справді?» – думаю.

Отже, почалося все рівно рік тому, день у день. Бойфренд моєї подруги Крістіни, іспанки з Мадрида, приготував різдвяний обід. Заради Крістіни (на які жертви не підеш задля дружби) ми прийшли на обід і вислухали довжелезну тираду Андреаса (так його звали) про невдалу наукову кар’єру, про несправедливість академічної системи Америки до іноземців і про невизнаного генія. Іноді такі лузерські тиради йдуть на користь, бо починаєш краще цінувати власний вибір людей-аутсайдерів. Того Різдва ми відчували себе на диво сильними, тож вислухали, втішили друзів як могли і втекли швиденько додому.

На Різдвяну всеношну потягнула нас інша моя подруга-американка з іменем риби – Лин. Відвідали базиліку – найстарішу церкву портового міста. І все було б добре – спів і музика, якби й Лин не була в глибокій депресії, на межі суїциду – така зворотна сторона Різдвяних свят в Америці… Вона, як і мільйони інших американців, працювала на корпорацію й усе життя мріяла мати власний бізнес, як це робимо ми вже протягом останніх семи років. Давно вже я їй намагалася пояснити, що реставрувати історичні будинки не така вже й гламурна справа – виникають мільйони проблем: інспектори міста, ледачі робітники, перевірки податкових і різноманітних комісій. Але Лин – американка затята, і все повторювала, що для неї в п’ятдесят років власний бізнес – єдиний шлях хоч у якесь майбутнє і до власної свободи.

Тож у плані моральної підтримки я їй запропонувала: якщо ти така переконана, то, може, в наступному році зробимо один будинок разом – як експеримент. Лин одразу ж повеселішала й повідомила, що тепер у неї з’явилась у житті мета. Добравшись додому після другої ночі з відчуттям виконаного гуманітарного обов’язку, полегшено завалились спати… Відтоді й дотепер я вивчила урок: «Не кажи того, чого не знаєш чи не зможеш виконати».

Новий, 2002 рік ми зустріли з друзями в Нью-Йорку; наче все почалось благополучно. У середині січня поїхали на місяць у Київ, і той місяць виявився найкращим з дванадцяти – варили куліш, багато гуляли луками й містом, погода була чудова і життя прекрасне.

Коли повернулись, виявилось, що я вагітна, і ми радісно почали чекати поповнення сімейства. Але на початку квітня вагітність перервалась, і тут знову вийшли на сцену мої подруги Лин і Крістіна, втішаючи і заспокоюючи мене й Руслана. Тоді думалось: «Добре, що ми були терплячими з ними взимку – тепер добро повертається». Десь так воно й було.

У бізнесі все йшло справно: Америка переживала розквіт кредитування, і молоді професіонали косяками перебирались жити в місто зі своїх нудних околиць. Нас це дуже влаштовувало, і ми один за одним реставрували старі закинуті будинки, як великі іграшки для так званих яппі: з деками-балконами на дахах, щоб приймати гостей на вечірній коктейль, з вітражами й дивними вбудованими меблями, зі спіральними сходами на видові балкони й з мініатюрними садочками.

Навесні американка Лин знову почала пропонувати відреставрувати один будинок разом на досить вигідних умовах. Ми трохи про це задумались, хоч і не дуже вірили в партнерство. Та оскільки Лин перебирала на себе менеджерські обов’язки всього проекту і роботу з інспекторами міста (частину, що завдавала найбільше клопоту), договір почав вимальовуватись. Лин оговталась після депресії і будувала блискучі плани на майбутнє. Ми пили вино і вели довгі бесіди в садочку нашого будинку на вулиці Південного Вовка.

Четвертого травня, під час роботи у майстерні над керамічною мозаїкою для одного з будинків-іграшок, у Руслана вискочила з-під різця керамічна плитка і різонула кілька вен. Кров била фонтаном. Перетягнувши йому руку телефонним дротом (тим, що трапило під руку в майстерні), я відвезла його у напівпритомному стані в госпіталь Гопкінса. Там йому наклали одинадцять швів, внутрішніх і зовнішніх, і відправили додому з рахунком на кілька тисяч за медичні послуги.

Після цього ми вирішили зробити довгу перерву і добре зайнятись власним здоров’ям. Через три тижні в кінці травня ми побачили будинок, який давно мріяли відреставрувати. Такі будинки нам не часто траплялись: ручнотесані балки і класичне федерального стилю планування, набережна за кілька кварталів і панорамний вигляд з даху на затоку й даунтаун. Історія та сьогодення могли в такому будинку віртуозно переплестись і сусідувати, а в цьому і є сенс історичної реставрації. Будинок на вулиці Робінзона чарував старою дубовою підлогою й мозаїками, старовинними вітражами й ліпними стелями. Підрахувавши всі витрати на реставрацію, залучивши Лин до менеджерських обов’язків і роботи з інспекторами, ми були впевнені, що проект зможемо завершити за два-три місяці.

У кінці червня будинок на вулиці Робінзона перейшов у володіння новоствореної компанії, і всі ми гарно загуляли. З перших же