Читати книгу - "Ангели помсти"

– Добре, – відриваючи погляд від ніг, сказав Титаренко. Стілець під ним затріщав.

– Місяць тому, місяць тому, місяць тому, – затараторила вона.

– Одного разу досить, шановна, – сказав я, продовжуючи слідкувати за голубами, яких накрила руда віхола пилюки.

– Що так?

– Ми не звітуємо один одному. У нас довіра. І обережніше – я на другому місяці вагітності.

– Добре. Все залежить від вас.

Цього разу вона кволо, ні, швидше, ледачо, а може, навіть поблажливо усміхнулася, повела плечем, здається, лівим, разом із корпусом, труснувши своєю гривою. І сказала:

– Господи, так мені щось загрожує? А я уявлення зеленого не маю, що ви від мене хочете. Зрозуміло? Ми не бачилися місяць. І так кожних півроку. Тоді якщо не можете порахувати, то нехай за вас побалакає отой неввічливий колега, – голос її несподівано сповз до молодечого кокетства.

Розмову перебив Солдатенко. Він поклав на стіл чотири блискучі упаковки. Я взяв одну, повертівши в руках, прочитав уголос:

– Морфіна гідрохлорид, – і подивився у вікно: зараз було добре видно, як рудий степ підрізував небо, утворюючи горизонт, а голуби цього разу продовжували крутитися білим шумовинням. Потім я знову подивився на жінку. Вольове обличчя, на лобі дві зморшки, що говорило про її швидку смерть. Саме так, спало мені на думку. Титар мавпою вхопив упаковку, напружуючи весь інтелект, а швидше, всі залишки акторських даних, продовжував її вертіти в незграбних пальцях. А мене приваблювало обличчя Людмили, але не так її обличчя, як очі. Обличчя конкретної суки з дворових дівок, що закінчують так, як тільки вам фантазія дозволяє уявити, але цього разу доля повинна дати збій – ця курва заарканила золотого хлопчика. Але, як я говорив, мене приваблювали її очі, красиві, скляні, що не боялися світла. Пройде п’ятнадцять хвилин щонайменше, коли рецептори у мозку почнуть діяти: зачхає, очі просльозяться, а можливо, ще й закашляє. Можу сказати, що саме тієї хвилини у залитих щедрим сонцем кімнатах я відчув, що тримаю справу таки за облізлого хвоста. Я витягнув Титаря зі стільця майже силоміць. Сів напроти Людмили, поклавши голову на кулаки, заглянув їй у вічі.

– Тебе батьки не вчили, що жадність – погана річ? – мені треба потягнути час.

– До чого це ви?

– Значить, ти йому не дала наркоти, – спокійно і повільно зашипів я.

І тут вона чхнула, зіниці розширилися, спазм здушив горло: вона якщо кололася, то не у вену. Хитра лахудра.

– Твоє яке діло, капітане? Ти щось доведи проти мене, а Батрак мене цікавить не більше, ніж ти. Чим швидше забереться з-перед моїх очей, тим краще.

Солдатенко переступав у кутку з ноги на ногу, наче ніяковіючий школяр, який заклав свого однокласника учителю. Я і взяв з його рук фотокартки.

– Знаєш цих балбесів?

Жінка глянула, красиво повела головою, сійнувши солодкі приглушені запахи.

– Оцих… – вона провела по них наманікюреним нігтиком. – Ні, точно ні.

– Вони, як і ти, кажуть, що бачили Батрака місяць тому і він їм дав поганяти свою красиву чорну «Волгу». Ми їх знайшли і «Волгу» також. А от Батрака – ні. Ох, цей мені Батрак, розказуй…

Солдатенко ляпнув на стіл грубезну пачку доларів.

– Знаєш, скільки за це?

– Це не мої. Це Батрака.

Я встав, відвернувся спиною і глянув у вікно.

– Забирай її, Титаренко. А сюди ту шоблу криміналістів. І швидко на допит цих архарівців, доки Полтава у двері не загрюкала.

Титаренко, з носом картоплиною, руками до колін, конячими зубами, хтивою посмішкою, гигикнув.

– А тобі яке з того діло?

Я закурив, ткнув вказівним Титаря у пузо.

– Сам не знаю. Сам не знаю. Поїхали. Час не чекає.

– Можна, я візьму з собою кота? – запитала Батракова.

– Ні. Скоро ти, голубо, сама кішкою на стіну дертися будеш, – сказав я і чомусь подумав про Євгенівну, і ще, дай Бог, аби стара не помилилася. Інакше усім капут.

– У Батрака була ще одна машина, біла «копійка», – Титаренко назвав номери. – В гаражі пусто.

– Ага. Ага. А, чорт, сліди протекторів біля ювелірного, біля ринку, біля ощадкаси належать чорній «Волзі». – Я пхнув Титаря в спину, бо цей опецюх облизувався на купу порухи.

– Блядь, ну і житуха, – потягнув Титаренко.

– Ну його, таке життя. Це при нинішніх часах, – підштовхуючи в спину Титаря, ми вийшли відразу не у двір, а в степ.

– Да, у нього повинна бути тут нора…

Рівно о третій пополудні один із затриманих, Стас Новохатський, заговорив. Стас худий, витягнутий, мов висушена линва, з видовженим обличчям, тонкими губами, широкою, непропорційною, до лоба, щелепою. Руки в «дорогах». Наколка на лівому плечі, що зображала щось чи когось, видно, робилася під кайфом. Його ломило. Стас пускав соплі і просив хоча б паскудного димедролу. Стас блював і срав під себе. Ми дали йому стакан горілки, а лікар уколов якусь вітамінізовану дурню, попередивши нас, щоб ми більше не давали Стасу горілки. І ми знову відправили Новохатського до камери. Привели цигана – Кєшу. Кєша уперто нічого не хотів говорити. Титаренко запопадливо став у цигана за спиною й огрів по ребрах валянком з піском. На цьому природна небалакучість цигана дала позитивні результати. Більше бити його не прийшлося. Я чекав, коли на стінку полізе Людка. Але вона уперто на стіну не дерлася, отаке стерво. Тоді мені збрело в голову зробити у неї шмон. Що Титаренко і виконав з великим задоволенням. Результат: десять капсул ноксирону по нуль одному міліграму. В капсулах був зовсім не ноксирон, а сухий промедол. Після цього вона заявила, що її зґвалтовано.