Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І вони можуть правити за доказ, буцім на землю прилетять космічні кораблі? Благаю тебе, мамо, облиш цю розмову, бо мені вже терпець урвався!
— Заспокойся, ми ж говоримо теоретично.
— Хай так, але й тоді слід науково підходити до цих питань. Не можна грунтуватись на байці, легенді, привидах.
— Такий з тебе вчений, лагідно усміхаючись, мовила пані Анна, — як отой, що доводив, ніби царя Навуходоносора не існувало, бо знали про нього тільки з легенд і переказів… І що клинопис — лише цеглини, сточені хробаками. Тепер, коли новий Шліман[12] знайде нові незаперечні докази, після довгого опору ти їх визнаєш, але сам нічого нового не відкриєш.
— Пробачте, — зігнувся Вітольд, удаючи наляканого, — я необережно торкнувся найдорожчого хоббі моєї мами. Знаєш, чому мама так розсердилася? — звернувся він до Агнешки. — Бо вірить в існування Атлантиди, спираючись на легенди й перекази! Але досить вже про легенди! Я хочу бути у згоді з мамою, бо вона не дасть мені більше картоплі з яєчнею.
Дівчина одвела очі від широкої срібної поверхні води, яка миготіла за вікнами.
— Так, — сказала вона, думаючи про щось інше.
Знову схибила. Не запитала Юна, як може ствердити, хто він є насправді. Думала, досить його слова або космічного корабля, несхожого на земні. Треба негайно повертатись і все починати знову. Але вже разом з Юном.
— Можна мені взяти літературу про Атлантиду? — спитала вона.
— Ще встигнеш, — занепокоїлась пані Анна. — Ти ж лишаєшся в нас?
— Ні. Я мушу виїхати сьогодні ж.
ЯК КАМІНЬ
Стихли пташині співи, ніщо не порушувало тиші. Нараз Марцінові здалося, наче він не сам. Підняв голову і зустрів приязний погляд. Юн?
— Юне! — Доторкнувся сріблястого скафандра, теплої долоні й переконався — йому це не примарилось.
— Юне, звідки ти взнав, що я тут?
— Ти ж мене покликав. Ходімо, Марціне, додому.
— Додому? — здивувався, але не зважився перепитати хлопець.
Дужі руки підняли його з землі, і він полинув угору. Легенький, мов пір'їнка, полетів над кронами буків, над соснами, над скелями.
Летіли недовго, та коли хлопець ступив ногою на схил, укритий шовковими високими травами, сонце вже зайшло, і на небі чітко вимальовувався молодик.
Марцін побачив перед собою невеличкий будинок, дуже тендітний і легенький. А які дивні стіни! Йому ніколи було придивлятися, бо Юн потягнув його за собою, і хлопець увійшов у дім, стіни якого випромінювали спокійне світло.
Трохи постояв, приголомшений новими враженнями й гавкотом Гани, котрий стрибав довкола нього.
— Ходімо купатися, — сказав Юн і повів хлопця до маленької кімнатки.
Марцін роздягнувся і увійшов за перегородку, його вмить огорнув сухий, швидкий потік повітря, видмухуючи з нього втому, спричинену тяжкою дорогою. І коли врешті його обмив водяний струмінь, Марцін вискочив з «лазні» бадьорий і свіжий.
Потім вони ходили по кімнатах, а за ними, мов тінь, Гапа, котрий, видимо, мав гостя з космосу за свого нового хазяїна.
Марцін ніде не бачив проводки, його друг викликав чари, натискуючи знані лише йому місця в стінах, або словами, що звучали неначе наказ. В кухні не було плити, самі заглиблення, а в них якісь колби, коробочки з дивного матеріалу і отвори, звідки била вода. Сміття кидалось в скриньки і там перетворювалося на сірий попіл.
«Ми теж, — міркував подумки хлопець, — вже виплутуємося з дротів, і наші прилади стають щоразу менші, хоча б завдяки напівпровідникам. І ми дійдемо до бездротової цивілізації».
— За два дні збудувати такий дім — це справді надзвичайно, — мовив уголос.
— Просто, коли вмієш.
— Чи всі у вас уміють?
— Ці знання передаються тільки в надійні, гідні руки. Чи ми так кажете: «Надійні, гідні руки»?
— А як можна довести, що ти гідний?
— Треба пройти випробування.
— Іспит?
— Ні. Випробування. Все життя — це випробування, і завтра можна здобути те, чого не здобув сьогодні. Сідай-но, Марціне.
Хлопець оглянувся і не побачив жодного стільця. Невже на планеті Атіс люди сидять на підлозі, як у Японії? Де ж канапа, або килими, або щось подібне? Та ось Юн торкнувся стіни — з підлоги висунулись крісла незвичної форми, легкі й вигідні.
— Ні, Юне, ми ще не вміємо творити такі чуда!
— Всього можна навчитись. Найголовніше…
— Що найголовніше, Юне?
— Вміти використовувати свої знання і свій… — подумав хвилину, — і свій хист.
— А хто у вас на Атісі найстарший?
— Ті, хто вчить і виховує.
— Справді?
— Чому ти дивуєшся?
— Ні. Я не дивуюсь.
— Розкажи, Марціне, що робиться на станції.
Хлопець почав оповідати про радіо, яке гриміло на весь ліс, про те, що камінь вже зняли з шворки, і про те, як він заблудив, бо не знайшов карти.
— Юне, ти не викажеш мене Агнешці? — спитав на кінець.
— Звичайно, ні.
— Ти теж її боїшся?
Легенька усмішка промайнула на Юновім обличчі. Він жартома скуйовдив Марцінову чуприну.
— Іди спати, хлопче. Одяг залиш тут. Уранці знайдеш його чистим.
Облягаючись, Марцін думав йому бракує слів на визначення нових понять. Дуже важко знайти назву для предметів, що їх бачиш уперше. Ота кишеня в стіні, на яку показав йому Юн, — шафа чи пральня? Одежа, котру він поклав туди, лежала чи висіла, підтримувана струмками повітря?
Канапка еластично вигнулась під хлопцем. Юн укрив його ковдрою «хмаркою». Як затишно й вигідно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блакитна планета, Марія Канн», після закриття браузера.