Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

за його спиною: куточками очей старший лейтенант побачив, як узялися за автомати. Але Павлов тільки провів дідугана затяжним поглядом. Навряд чи солдати догадалися, до їхній суворий і підтягнутий командир згадав зараз свого діда, такого ж древнього і з сивою бородою – у них під Мінусінськом зараз уже зимно, і дід, певно, у ватянці порядкує на подвір'ї: єдиний чоловік на всю родину лишився вдома, а роботи завжди вистачає, особливо тепер, коли вранці замерзають калюжі…

Так, у Сибіру вже холодно, а він прошкує львівськими вулицями в одній гімнастерці, йому легко, відчуває свою значущість, і від цього стає ще легше. Он вродлива молодиця як стрельнула очима – Павлов підтягнувся й непомітно для солдатів скосував на неї: справді гарна й, коли б не патрульні обов'язки, можна було б позалицятися…

Так, подумав, патруль сьогодні явно ні до чого. Увечері капітан Трусов відзначатиме день народження, кликав і його, казав, будуть дівчата з медсанбату, а Трусов слів на вітер не кидає.

Павлов з жалем подумав про вечір. Мабуть, прийде й Неля, принаймні вони домовлялися з капітаном, що той запросить її. Неля давно подобається Павлову й знає про це, мабуть, вона також не від того, щоб ближче познайомитися із старшим лейтенантом, Павлов не раз перехоплював її недвозначні погляди, але щось утримувало його, не міг отак запросто підійти, як підходив до інших дівчат. З тими все було значно простіше, як кажуть, тралі-валі, коржі з маком, а ця чорнявка з зизими очима чомусь бентежила його, сьогодні нарешті хотів сказати про свої почуття – і ось випало чергувати в міській комендатурі…

Взагалі Павлову подобалися такі чергування. Забував про службу з її одноманітністю, з телетайпами, телеграмами в штаб і зі штабу, шифруванням, доповідями помічникові начальника штабу чи навіть самому генералові – все це давно стало його нормальним, повсякденним життям, сприймав його як належне, навіть частий гнів начальства на перебої у зв'язку: що ж, така доля всіх армійських зв'язківців, непомітна, але дуже важлива й нервова робота, від якої часто-густо залежить успіх великих боїв. Проте на роботі Павлов був обмежений стінами кімнати, в якій стояли апарати, а з комендантським патрулем виходив на широкий простір, поле діяльності його ставало практично необмеженим, як і влада, міг навіть стріляти по тих, хто відмовився б виконувати його накази, – і правильно, часи воєнні, тривожні, кого тільки нема в місті: гітлерівські шпигуни та диверсанти, аківці, бандерівці, озброєні й неозброєні, а кожен зовні виглядав добропристойно, спробуй розберись, хто він насправді…

З провулка вийшли двоє офіцерів, один з жовтою валізкою, і Павлов зупинив їх. Перевіряючи документи, з задоволенням побачив, як виступили з-за спини солдати з червоними пов'язками на руках.

Гарні хлопці, той, що праворуч, сержант, полковий розвідник, на його рахунку не один «язик», і на нього можна покластися, як на кам'яну гору. Другий, правда, салага, зовсім ще зелений, тільки- тільки навчився стріляти, але, видно, тямущий, он як повторює рухи старшого товариша, поклав руку на приклад ППШ, приготував зброю.

Павлов уважно переглянув офіцерські книжки, командировочні розпорядження й повернув документи: все гаразд, і можна йти далі. Офіцери відкозиряли й пішли своєю дорогою, спокійно й не озираючись, і в Павлова відлягло від серця.

Полковник, комендант міста, попереджував, що за даними Сморшу у Львові діє гітлерівська резидентура й не виключено, що ворог маскується під радянських офіцерів, – слід бути гранично уважними, всіх підозрілих затримувати й доставляти в комендатуру.

Але ж ці офіцери не викликали підозр. Капітан і молодший лейтенант. Служать в автобаті, що розташований у місті, документи в ажурі – хай ідуть…

І Павлов, поправивши гімнастерку, повільно попростував далі.

Назустріч проїхали вантажні машини з солдатами, потім з-за рогу вискочив трофейний чорний великий автомобіль, Павлов устиг помітити на передньому сидінні військового у кашкеті з червоною околичкою – виструнчився, готовий відкозиряти, та машина, набравши швидкість, промчала, і старший лейтенант зітхнув з полегшенням: позбав нас, боже, генеральського гніву й генеральської милості.

Він повернувся і пішов, легко торкаючись підборами начищених хромових чобіт кам'яних плит тротуару й задоволено чуючи важке гупання позаду. Тил у нього прикритий двома автоматами, а йому легко й вільно, і ремені скриплять затишливо, і дихається радісно, і все навколо підвладне йому.

Стій. На протилежному тротуарі з'явився чоловік у цивільному, ще не старий, років під сорок…

Чому в цивільному? І звідки він вийшов? Чи не з дворової брами?. Так, з неї, бо ворота ще погойдуються. І чи не хоче югнути назад, здається, побачив патруль і злякався…

Старший лейтенант рішуче зійшов на бруківку, і солдати, як тіні, посунули за ним.

Чоловік у темному піджаку справді виявив намір сховатися в брамі, але Павлов, одразу відчувши, як обважніла в нього кобура з пістолетом, зупинив його.

Чоловік дивився на військових не те що злякано, але й без приязні, і Павлов суворо наказав показати документи.

Чоловік закліпав очима жалібно (це вже не сподобалося Павлову) й квапливо витягнув з внутрішньої кишені піджака перев'язані мотузком картонні палітурки блокнота, розплутав мотузок зашкарублими пальцями й подав старшому лейтенантові папери. Зашкарублість пальців якось контрастувала з його квапливістю й запобігливістю, але з документів випливало, що Степан Антонович Гавришкїв працював стрілочником на залізниці й тому звільнений від військової служби.

Павлов повернув документи, запитавши:

– Тут живете?

– Прошу пана, маю мешкання в цьому будинку, – Гавришків кивнув на одноповерховий будиночок за брамою. – А тераз мушу йти до роботи. Якщо, звичайно, шановне панство дозволить.

Павлов не мав підстав затримувати Гавришківа, він увічливо козирнув, і обличчя стрілочника нараз розтягнулося в недовірливій посмішці. Але, усвідомивши, що честь віддають не кому-небудь, а йому, посміхнувся і сам, либонь, хотів щось сказати, проте не знайшов слів чи передумав, однак пішов, озираючись, і Павлов кілька секунд Дивився йому вслід з приязню.

– Наша, робоча людина, – визнав нарешті за можливе пояснити солдатам.

Сержант згідливо кивнув, а молодий солдат ніяк не відреагував на офіцерову репліку: певно, червона пов'язка і автомат морально переобтяжили його, і потрібен був час, Щоб зміст звичайних слів доходив до нього.

Вулицею прогуркотів трамвай. Трамваї ходили рідко, але в цей час не були заповнені, вранці та ввечері люди висіли на підніжках, навіть обліплювали буфери, а тепер на задній площадці виднілося лише двоє чи троє пасажирів.

Слідом за трамваєм проїхала парокінна фіра, запряжена одним моцаком, фіру з горою навантажили мішками, та битюг тягнув її легко, наче зовсім не відчував ваги.

Павлов провів коня заздрісним поглядом. Не моцак,