Читати книгу - "Ангели по десять шилінгів, Петер Аддамс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ось де він, убивця! — прошепотіла місіс Порджес, але без будь-якого страху. Навпаки: по її обличчю можна було зрозуміти, що вона прагне боротьби і що їй нетерпеливиться перейти в атаку. — Тепер він од нас не втече!
Але місіс Порджес помилилася. По холу ходив адвокат Хаббард.
15
— Двері не зачинені, а надворі дощ як з відра. Гадаю, ви не розсердитеся, що я увійшов без дозволу? — З плаща Хаббарда все ще стікала вода. Він витирав мокре обличчя носовичком.
— Що скоїлося? — тихо спитав, глянувши на Джун. Твердо вірячи в те, що жодне її слово не мине вух старої пані, Джун відповіла, навмисне підвищивши голос:
— Сталося смішне непорозуміння, я раптом чомусь вирішила, що наша високоповажна місіс Порджес за допомогою якогось допотопного револьвера намагається позбавити мене втіхи жити на білому світі.
Хаббард залишався серйозним.
— А насправді вона не збиралася цього робити?
— Боронь боже! Просто мої нерви остаточно розладналися, і я гадала…
— Що ви гадали? — перепитав Хаббард.
Джун не встигла відповісти з'явилася місіс Порджес з тацею в руках.
— В таку погоду чашка гарячого чаю піде вам тільки на користь, сер. — Вона зробила реверанс. — Наш національний напій все ще лишається найкращими ліками проти нежитю та інших хвороб, певна річ, якщо до нього додати відповідну порцію рому.
Коли місіс Порджес знову вийшла на кухню, адвокат Хаббард звернувся до Джун:
— Отже, прошу вас, розкажіть, що, власне, скоїлося?
Джун взяла свічник і показала на скельця.
— Що б ви сказали, якби оці штучки… — Джун замовкла.
«Може, це питання спершу обміркувати з Чедом?» — промайнуло в її голові.
— Так що — «оці штучки»? — Хаббард тримав чашку з чаєм у руці, але, здавалося, забув про неї.
— Як ви гадаєте, могла місіс Шеклі мати дорогоцінне каміння… діаманти вартістю в кілька десятків тисяч фунтів?
— Діаманти в кілька десятків тисяч фунтів? — недовірливо перепитав Хаббард. — Ні, це зовсім виключається. Адже я, зрештою, всі ці роки був її повірником, займався розміщенням її грошей і маю папери, які свідчать про розміри багатства. — Хаббард на секунду замислився. Правда, вона іноді спекулювала на біржі незначними сумами, але мабуть, заради розваги, щоб згаяти час. Сума, яку вона залишила по собі, — а вам, Джун, я можу це сказати, — становить п'ять тисяч вісімсот тридцять фунтів шість шилінгів і п'ять пенсів. Та ще оцей будинок. Але поки що жоден банк не наважився дати під нього хоч мізерну позику.
Джун завважила, що адвокат уперше назвав її по імені. Вона вловила відтінок довірливості в їхній розмові.
— А хіба не можна припустити, що в місіс Шеклі були гроші чи діаманти, про які ніхто не знав?
— Припустити можна що завгодно. Але чому ви повели мову саме про діаманти?
— Я бачила портрет місіс Шеклі. І мені впало в очі, що діаманти на її намисті дуже схожі на оці скельця у свічнику. Давно застаріла форма, зараз так не шліфують. За такої обробки вони багато втрачають у ціні. Можете мені повірити, я написала про це не один репортаж.
— Дайте мені хвилинку поміркувати, Джун, я не зовсім вловив вашу думку, — попрохав Хаббард. — Якщо я правильно зрозумів, ви здивовані, що камінці на намисті дуже схожі на оці жахливі камінці на свічнику, і вважаєте, що це не випадково?
— Я не знаю… Просто мені спало на думку… Припустимо, що камінці на намисті були справжніми діамантами і подарував їх місіс Шеклі той, хто був їй близьким і дорогим. Тому вона й не хотіла розлучатися з ними. Згадки про молодість для паралізованої старої могли бути дорожчими за будь-які коштовності. Але в той же час вона була дуже недовірливою і скупою і мовчала про діаманти. Між іншим, вона не змогла б їх застрахувати, в неї не було таких грошей.
– І тому вона вирішила вдатися до хитрощів, — продовжив Хаббард міркування Джун, — і сховала діаманти у свічнику, який не коштував їй і десяти шилінгів. Якому грабіжникові спаде на думку, що ці брязкальця коштують п'ятдесят чи шістдесят тисяч фунтів!
— Я все ж намагаюся з'ясувати, — задумливо сказала Джун, — що спричинилося до цих загадкових подій у Касл-Хоумі.
— …і ви стали підозрювати чесну місіс Порджес, ви втовкмачили собі в голову, що вона забрала діаманти і хотіла усунути вас зі свого шляху… Ні, Джун, у всьому цьому надто багато фантазії. Я знаю місіс Порджес вже давно, чудової душі людина, мухи не скривдить!
— Ви кажете, що знаєте місіс Порджес вже немало років. Та що ви справді про неї знаєте? Що ви можете знати? Того не досить, що ви іноді перекинулися з нею одним-двома словами. Та й то, певне, про погоду…
– І про кулінарію, — додав Хаббард.
— Ось бачите… — провадила далі Джун. — І тепер ви готові заприсягтися, що вона не здатна на такі речі. А що вона являє собою насправді, про що думає, до якого світу належить, якими принципами керується в житті, які в неї потаємні бажання — про все це ви знаєте так само мало, як і я. Чи, може, я помиляюся?
Хаббард підкинув у камін кілька полін і раптом посерйознішав:
— Мушу признатися, що я поквапився зі своєю оцінкою. Власне кажучи, я знаю тільки те, що протягом багатьох років вона була домоправителькою у старої місіс Шеклі, одержуючи за це скромну, дуже скромну платню, всього шістнадцять фунтів на місяць, ні шилінга більше, і що та на кожному кроці лаяла її, ображала. Отже, можна припустити, що вона ненавиділа господиню всією душею. А від цього припущення лише один крок і до наступного: якимось чином дізнавшись про діаманти — якщо вони взагалі існували, — вона розробила кривавий план їх привласнення.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангели по десять шилінгів, Петер Аддамс», після закриття браузера.