Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Соломаху уплітає.

Пита русин по хвили:

«Як же пані гостили?»

Каже Біда: «Що питаєш?

Глянь на мене, сам пізнаєш!

Сьорбала там солене,

Аж замного для мене.

Здохну, сли ще туди піду!

Там, небоже, біда біду

Осідлала, як коня,

Ще й бідою поганя!

Як я тільки там вказалась,

Між такі жидки попалась,

Що мені б ще в них вчитись,

Як над людьми глумитись.

Вони гар-гар: «Яка мана?

Візьмім її за гамана!»

Обіцяли три шістки,

Перебили всі кістки.

Там би мені й смерть негладка.

Та здибався Стефан П’ятка,

То він мені Борислав

Весь дрібненько описав.

Та й говорить: «Ні, небого,

Тут вже твоїх сестер много!

Тікай відси щодуху,

Щоб не було розруху!»

Як те слово я почула,

З Борислава дременула,

Не діждавши й заплати,-

Хай їм дідько кудлатий!»

А у Стриї, славнім місті,

Там русинів більш як двісті

Зібралося на віче -

Відси Біда геть втіче.

Каже русин: «Чекай, Бідо!

На те віче і я піду,

А ти собі лишайся,

Іди в Стриї скупайся!»

Пішов русин на ті збори,

Прислухуєсь - хлоп говорить

І гуде народу клич:

«То наш Берник з Лисятич».

Як промовив Олесницький,

А потому Могильницький,

А нарешті Давидяк,

То аж русин геть розм’як.

Та й міркує: «Таких нам шліть

По два, по три в кождий повіт,

То б з нас Біда не кпила,

Швидко б в’язи скрутила!»

В Болехові баталія,

Там Кобринська Наталія

В величезний будинок

Всіх зібрала русинок.

Одна варить, друга місить,

Третя хлопські діти тішить,

Ті годують маленьких,

А ті миють пеленки.

А Натальця з старшенькими,

Пильно держить школу з ними,

Учить хлопців і дівчат,

Як з Бідою воювать.

Каже русин: «Щасть вам боже!

Отсе справді діло гоже!

Вперве бачу не в жарті,

Що й попівни щось варті!»

Приїхали в Станіславів,

Русин Біду знов зіставив,

Поклонитись пішов сам

Желехівського кісткам.

По Липовій по вулиці

Іде панок, аж кулиться,

Несе пачок зо сорок

Нав’язаних до торок.

Іде, потом обливаєсь,

А так втішно усміхаєсь,

Що аж русин задививсь,

Йому чемно поклонивсь:

«Чи купецтвом, панцю, крутиш?»

Панок каже: «Я звусь Лукич.

Я не купчик, підрядчик,

Але «Зорі» впорядчик.

Чи бач, дядьку, як плигаю?

Все письменство я двигаю,

Драми, казки, поемки,

Віршів три оберемки.

Від Карпенка і Чайченка,

Подоленка, Школиченка,

Жука, Жарка і Панька,

Ще й від Кримського Хванька.

Від Кенира сто дві байки,

Ще й від Пчілки, Лесі, Чайки,

Зірки, Дарки, Монтаря,

Дрозда, Щогля й Комаря».

Каже русин: «Що за зміна?

Розмахалась Україна!»

Зняв клепаню з голови:

«Боже вас благослови!»

Приїхали в Коломию,

Похилила Біда шию;

Приїхали аж на міст,

Підтулила Біда хвіст

Та й говорить: «Слухай, брате,

Об’їдьмо те місто кляте!

Радикали тут сидять.

Вони мене із’їдять».

Іще Біда не скінчила,

Аж тут радикалів сила

З усіх боків, знай, летить,

Давай Біду молотить.

З сього боку Данилович,

А з того Гарасимович,

А з третього Трильовський

Беруть Біду на гоцки.

Запаринюк ззаду парить,

А Сандуляк в груди жарить,

А всі кричать укупі:

«Стовчім Біду у ступі!»

Тільки Павлик простяг руки:

«Не рвіть її так на штуки,

Не мордуйте захланно,

Треба з нею гуманно!»

Одні кричать: «Не дармуймо!»

Другі кричать: «Поміркуймо!

Живцем її візьмім враз

До музею на показ».

Стали вони перечитись,

Як би Біду знівечити,-

Біда ж тому вже й рада,

Як балака громада.

Помаленьку відітхнула

Та й русина в плечі пхнула,

Той по конях, коні вчваль -

Втекла Біда, дуже жаль!

В Матіївцях ще хлипала,

У Снятині вже нипала,

А як стала в Чернівцях,

То минувся її страх.

Русин шука́ кладо́вища,

Почтити гріб Федьковича,

Біда ж спішить у той двір,

Де русинів видно збір.

Там стовп стоїть чорно-жовтий,

При нім руських людей ровти:

Православні й папісти,

Прості, вчені й юристи.

Самі б’ються, як ворони,

Перед стовпом б’ють поклони,

А хто о стовп чолом грим! -

Копне того, що за ним.

Кричать, плачуть, а товпляться…

Стала Біда їх питаться:

«Чого ви так товпитесь?

Чи до стовпа молитесь?»

Їй говорять: «Ой, світику,

Ми робимо політику,

Покірненько, як той трусь,

Спасаємо бідну Русь».

Каже Біда: «Ось народні

Спасителі новомодні!

Товчіть, товчіть лобами,

Най утішусь ще вами!»

Довго вона там дивилась,

Як Русь чолом о стовп билась,-

Аж спотіла, зомліла,

Далі їхать веліла.

В Садагурі Біду знають,

Жиди її там вітають,

Цадик вийшов назустріч,

Виголосив довгу річ.

Хоч як Біда спішилася,

А тут на ніч лишилася;

Її цадик чтив, як міг,

Дав вечерю і нічліг.

Приїхали до Кіцманя,

Надибали поліц’яна:

Щось міряє, палькує,

По паперах мишкує.

Біда його питається,

Чим так пильно займається.

Зразу не чув нібито,

Потім буркнув