Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гуцульськая славо,
Яка ж ти кривава!
ТРИ ЯК РІДНІ БРАТИ
Повість
I
Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! - лиш очі світя!
- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів’ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.
II
Служу рік, служу другий - ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться - і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся.
А у касарні - от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б’є, декого знов другі б’ють. А я собі - от як то я: все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
- Це,- кажуть,- чоловік кам’яний; би так не зуміг жити на світі!
- А що ж,- кажу,- пан капрал: ми не можемо бути всі однакі.- Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня.
- А нема тут,- каже,- Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом - чирк.
- Я осьде! - кажу.
- Завтра до рапорту: тобі лист прийшов.
- Нічо,- кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
- Еге,- кажуть,- з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати,- думаю я собі,- да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити»,- а мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.
III
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.
- Як зовешся?! - гримнув.
- Так і так,- кажу.
- На! - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
- Ану,- кажу,- фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
- Чому ні,- каже,- прочитаю.
Та і став читати. А я слухаю.
- «Братику мій дорогий та любий!» - читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!
- Далі,- прошу,- далі…
«Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий: ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш - приходи на урльоп, Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли в найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити - за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя - коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене, твого рідного брата Онуфрія».
IV
На другий день пишуся знов до рапорту.
- Cо chcesz? 5 - крикнув капітан, а очі ходя в него, знай у тої гадини пожаристої.
- Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице,- кров тільки почуріла по білому кабатові.
- Я вам,- каже,- урльоп дам, ви сякі-такі сини! До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт - мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
- Ти достанеш буки,- каже капрал відо дня.
- Нічо,- кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду,- гадаю собі,- та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б’ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»
V
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий - капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
- А що,- питається мене капітан,- чи будеш ще на урльоп проситись?
- Ні вже,- кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті,- піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків:
- А що,- каже,- прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
- Шкода мені вас,- жалує капітан: - ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прозові твори, Федькович Юрій», після закриття браузера.