Читати книгу - "Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Над Долиною Каміння сяяло яскраве й сліпуче сонце. Ромаї нахилився над чимось, що сяяло в нього під ногами. То була сережка. Знайома сережка-півмісяць, якою так довго намагалася підсилити свої жіночі чари чорнява жінка. І в неї нічого не вийшло. Ромаї знову відчув неймовірний сум, що за своєю силою був такий самий, як у день смерті Євані.

Увечері Ромаї показав братам і сестрам сережку, яку всі вони добре пам’ятали. Всі згадували Мелану, всі відчували, що не зробили для неї чогось важливого і не вберегли її від якогось страшного гріха. І ніхто не міг збагнути, яким вітром могло принести до Емек-Авней ту сережку, те еллінське срібло?

— Можливо, то вона, Мелана, привела вояків Шаліта під Оазу? І її кістяк серед тих, кого вкаменувала долина і об’їли голодні грифи?

— Але з якого дива могла вона повести військо сюди, до нас? — спитала Марія Цейра.

— Може, люди Веома пообіцяли їй Ромаї в чоловіки? — гмикнув Сурі.

— Вона б не могла довести їх навіть до розвилки доріг до Зеленої Рівнини, — сказав Ромаї. — Вона жодного разу не ходила по пустелі сама. Ви самі знаєте, який досвід треба мати, щоби безпомильно обирати в пустелі потрібну доріжку.

— Ромаї, а чи ти намагався поговорити з нею так, як говорив із нашими, які бували далеко, як говорив з Євані напередодні страти?

— Я не міг цього. Така розмова можлива лише з тими, хто три доби мовчки просидів у печері під тим місцем, де ми сидимо зараз. І навіть тоді може нічого не вийти, — із неймовірним сумом промовив Ромаї.

— А хіба Євані бував у наших катакомбах?

— Він був посвячений в еллінські містерії. Він ще там став обраним.

— Хіба його знання відкривало йому шлях до наших таємних країв? — спитала Марія Цейра.

Ромаї нічого не відповів, але брати і сестри збагнули: так, відкривало.

— А сердешна Мелана також із тих країв, але нічого такого не знала.

— І не наближалась ні до того, ні до нашого знання.

— То, певне, ми нічого так і не змогли показати їй...

За Меланою щиро тужила маленька Хана. Від того Ромаї ставало тепло на серці. Бо найгірше — то не оплакані. Найняти галасливих плакальниць можна по будь-кому. Але найгірше, коли ніхто щиро не заплаче. Тоді починаються ті безглузді поневіряння неприкаяних душ у міжсвітах, які можуть тривати вічно. І цей неспокій тривожитиме не лише їх, але й нас.

...Але Ромаї знав щось таке про Мелану, чого вирішив не розповідати братам і сестрам. Коли тоді він вийшов з храму Веома, він перечекав у затінку, щоб розійшлися учасники ритуалу, і вийшов на храмовий майдан, залитий місячним світлом. Там його перестріла Мелана.

— Ти збирався сюди зі мною, Ромаї! Чому ти не взяв мене? Я тобі стільки допомогла сьогодні! Я доглядала ту малу нікчему Хану... потрібна вона мені була, якби не догодити тобі!

— Мелано! Доброта на догоду комусь — то не доброта! Та дитина стільки натерпілася сьогодні!

— А я? Скільки я натерпілася? Тобі це байдуже, Ромаї!

— Тебе не били біля стовпа, Мелано!

— І її не били! Ти її врятував від усього!

— Ми разом її рятували! Де вона зараз?

— Спить у таверні! Я пішла, лише коли вона заснула! Поки знайшла цей храм, тут все скінчилося.

— А як ти його знайшла?

— Мене довів сюди служник з таверни. Тут неподалік живе його мати. Якби не він, я б не знайшла тебе, Ромаї, Ромаї, — ридала Мелана.

— Все пройшло добре. Я довідався, що мені треба. Твоя поміч не знадобилась.

— Але мені потрібна твоя поміч, Ромаї!

— Що тобі треба? Ти так не кричи, ти ж не хочеш, щоб за нами прийшли вояки Шаліта?

— За мною нехай приходять! Якщо для того, щоб бути твоєю, треба, щоб мене катували біля стовпа, я готова! Аби знати, що ти прийдеш і визволиш. І зробиш своєю.

— Ти не станеш моєю, навіть якщо й терпітимеш муки за мене! Ти станеш нашою!

— Ромаї, якщо ти не можеш бути моїм, то бодай зроби мені дитину! Не таку, яку пустила в світ Марія Закена! Справжнє дитятко, а я його роститиму, а воно виросте й змінить світ!

— Я не роблю дітей земним жінкам, Мелано. Але ти можеш народити дитину від іншого мужчини, а сказати, що то від мене.

— І ти благословляєш мене на таке? — обличчя Мелани несподівано посвітліло. З’явилася усмішка, зникла гримаса муки.

— Я не можу заборонити тобі не розповідати такого, якщо ти справді понесеш від когось...

І Ромаї рушив убік вулички, яка вела від храмового майдану.

— Не йди, Ромаї, благослови мене! Торкнися мене, дай притулитись до тебе! — вила Мелана, впавши на не охололе від жаркого дня каміння храмового майдану. Але Ромаї жодного разу не обернувся, а впевнено рушив на східну околицю, до Хани, щоб перепочити кілька годин перед дорогою через пустелю. Адже, можливо, десь доведеться нести Хану на спині.

А може, і не варто так тужити за Меланою? Може, вона пішла зі служником з таверни Сохера і щаслива з ним? То було б найкраще для тої, яка так не хотіла ставати їхньою сестрою. І не лише для неї самої, а й для них усіх. З кегелії люди іноді йшли у світ, і вони всі бажали їм щастя у світі. Хай і Мелана буде щаслива, наскільки це можливо.

Але яким ж чином в Емек-Авней опинилася сережка-півмісяць з вуха Мелани? Цього не знав ніхто з кегелії, навіть Ромаї.

На світанку їх розбудив крик гірського хижого птаха. Роман лежав поряд з Мариною. Було холодно. Він обняв її й пригорнув, і від хвилі щастя мало не зупинилося серце. І знову щастя так тісно сплітається з почуттям лиха: а чи виберуться вони звідси?

— Ти заснула, поки я дочитував. То чому в Емек-Авней опинилася сережка Мелани?

— Я не знаю. Як і ти не знаєш, чому сережки твоєї Мелани кинули в яму разом із нею.

— То вже зовсім інший сюжет. Про