Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

йому треба помститися, і так, щоб він пам’ятав, скільки житиме. Найкраще — каструвати. Але це стаття кримінального кодексу. То, значить, завести й не датися. За таке не відкривають кримінальної справи. Але не дався він. Виграв на першій хвилині партію, яку вона, здавалося б, так добре продумала наперед. Та ще й з яким переконливим рахунком!

І третя гіпотеза, впритул дотична до другої. Та жінка не вміла програвати. Кожен програш ввергав її у прірву відчаю, з якою вибратися вона не вміла. Не одна вона така. Я знала жінок, які тяжко пережили те, як закінчилися їхні історії кохання. Коли ми разом докопувалися до першопричин невиліковних страждань, виявлялося, що там, на глибині, була не втрата хлопця, бо, зрештою, скоро виникав інший, можливо, кращий за попереднього, ненависть до якого, одначе, продовжувала кипіти в казані жіночого єства. Бо не вийшло зіграти по-своєму. Чим порушувалися якісь засадничі закони, які були непорушними структурами особистості ображеної.

Четверта. Та пригода розкрила темну сутність її першого чоловіка, яким вона, певне, тоді дорожила. Чи не збирався він сам розлучатися з нею? Цілком ймовірно. Але тримався за будинок за містом, який довелося б ділити. А тут такий вдалий поворот долі. Скоріш за все, він і сам брав участь у подібних гулянках, але виявив гендерну нетолерантність: йому можна, дружині — ні! І знайшов спосіб шантажувати її, і дітьми, як виявилося, не дорожив. Отже, смертна образа на короткочасного коханця ускладнилася значно тяжчою образою на чоловіка, з яким було на той час прожито солідний шматок життя. Адже добрий шлюб від такого не руйнується. Неповнолітнім дітям із нестійкою психікою про таке розповідати справді не варто. Але, якщо жінка пізнала щось подібне у своєму житті, з цього зовсім не випливає, що вона — погана мати. Навпаки, вона краще зрозуміє власну дочку, в якої на початку статевого життя може бути зовсім чорний бруд. А проте, зрозуміти таке в дочки і не цькувати її може лише мати, яка усвідомила власні незгоди, чого з жінкою в потязі не відбулося. Зовсім навпаки.

П’яте. Якщо її тягне поговорити про це з незнайомими, значить, вона з якихось причин не може поговорити про це зі своїм нинішнім чоловіком, з яким, одначе, вважає, ніби в неї все добре. Обмін таємними думами має бути перш за все між подружжям. Перед випадковими попутниками розкриваються тоді, коли не можуть розкритися в шлюбі. Але тоді навіщо той шлюб?

Я декілька разів розповідала своїм знайомим той сюжет. У таких розмовах часто оповіді обростають деталями, яких і не було. Я намагалася, щоб цього не сталося. І без вигаданих деталей ця історія перенасичена неординарною інформацією. Історія викликала відгук в колі моїх знайомих. У мене розпитували, хто та жінка за фахом, чи має вищу освіту, чи лише технікум, так само і про її чоловіків, а також що виросло з її дітей. Я знаю про неї лише те, що виклала вище. Я навіть не знаю її імені. Імені головного винуватця її бід також не знаю. Ті, кому я розповідала цю пригоду, також пропонували свої коментарі. Ось деякі з них.

— Актриса погорілого театру ця твоя пані з туалету! Її на сцену не беруть, то вона роз’їжджає в потягах, розігрує театр одної акторки! Або її не хочуть друкувати в «Історіях з життя», там добрі гонорари, беруть лише своїх! То вона плоди своєї фантазії перевіряє на попутниках пасажирських потягів.

— І я не вірю, щоб таке було! Якби зі мною щось таке, борони Боже, я б наклала на себе руки! А розповідати про себе такеее? Це можна — лише якщо конкретно з тобою такого НЕ БУЛО!

— І вона живе після такого? Я б убила і того клієнта з ванни, і законного чоловіка! І байдуже, що діти! Вбила б і все! Після такого жити не можна!

Найрадикальнішим був коментар моєї матері:

— І ти все те слухала? Ти не могла їй відповісти: «Жінко, вибачте, але мені ваше... ваше... ваша негідна поведінка не цікава!» Господи, кого я виростила! Історії людей, яким хліба нема на що купити, вона не вислуховує! А сумнівні історії жінок легкої поведінки вона уважно слухає! Та ще й поширює далі!

Мати, одначе, сама прослухала цю історію з непідробною увагою і запропонувала своє бачення, лише коли я переповіла їй про розмову в потязі все, що знала.

Майка на бретельках

З другом Полем, 2017 рік

Компліменти — це синоніми лестощів. Себто брехні. Чи, може, не зовсім брехні. Але розмова, як торт, просочена сиропом компліментів, є полегшеною, пом’якшеною, безконфліктною, зрештою, нецікавою. Так, періодично відбуваються ритуальні обміни загальними словами. Але це варто зводити до мінімуму, бо життя коротке, щоб витрачати його на банальності. Дорогоцінну тканину людського спілкування має складати щось інше, а не взаємне обмащування медом. Люди, які не витримують спілкування без патоки компліментів, часто ті, які мають високий статус, освічені й високодуховні. Але це слабкі, не впевнені в собі люди, яким варто допомагати позбуватися тягаря залежності від безкінечного заохочення.

Комплімент — то знецінення слова до рівня пластику. А втім усі ми купуємо пластик і купуємося на компліменти. Ми переконані, що наші знайомі настільки вражені нашими людськими рисами, що аж не в силі стриматися й не висловити захоплення ними. Насправді в них якісь інші міркування, можливо, не усвідомлені. Можливо, бажання спровокувати щось подібне з нашого боку на їхню адресу. Бувало, й мені доводилося казати комусь із колег слова заохочення. Це завжди сприймалося надзвичайно серйозно, ніби присвоєння звання героя України. І монолог, зініційований моєю похвалою, не виявляв тенденцій до бодай віддаленого завершення. Я вже зареклася когось хвалити просто так, з чемності, аби сказати добре слово. Виходить собі дорожче.

Але заклик говорити компліменти іноді має розумне підґрунтя. Адже навколо нас ходять юрмища людей, які натхненно полюбляють говорити неприємні речі, дай тільки бодай якийсь привід. А проте, як нема, то легко сконструюють неіснуючий: «І чого ви тут стали? Що, не можна стати там?» — це спроба поспілкуватися з незнайомими. А так зі знайомими, і навіть з друзями: «Чого натягла на майку на бретельках? В твоєму віці такого не носять! Треба мати почуття стилю!» І на це немає ради. То якась невід’ємна риса їхньої суб’єктивності. Вони й самі не помічають того, вважаючи себе не затятими капосниками і дрібними скандалістами, а сміливцями, які кажуть у вічі правду, якої буцімто ніхто не любить. Хоча правдою