Читати книгу - "Читець, Бернхард Шлінк"

Атож, боролася, проте не хотіла домогтися успіху завдяки тому, що її викриють як неписьменну. Не хотіла, щоб і той образ, який вона створила собі, я продав за кілька років ув’язнення. Вона б і сама могла піти на таку оборудку, але ж не пішла, тобто й не прагнула її. На її думку, образ, який вона створила собі, був вартий років ув’язнення.

Та чи справді він вартий? Чому вона не могла відступити від цього брехливого образу, що сковував, паралізував її? З тією енергією, з якою вона підтримувала брехню свого життя, вона б давно вже могла навчитися читати й писати.

Я спробував тоді поговорити про цю проблему з одним приятелем. Уяви собі, ніби хтось зумисне мчить до своєї згуби, а ти можеш урятувати його, — ти врятуєш? Уяви собі операцію і пацієнта, що вживає наркотики, з якими амнезія несумісна, але він соромиться, що вживає наркотики, і нічого не каже анестезіологові, — ти поговорив би з анестезіологом? Уяви собі судовий процес і підсудного, якого покарають, якщо він не признається, що він шульга, а отже, не міг скоїти злочину, здійсненого правою рукою, проте він соромиться, що шульга, ти скажеш судді, що відбувається насправді? Уяви собі, що він гомосексуаліст і як гомосексуаліст не міг скоїти злочину, який закидають йому, проте соромиться сказати, що він гомосексуаліст. Ідеться не про те, чи слід соромитись, коли ти шульга або гомосексуаліст, — просто уяви собі, що підсудний соромиться.

12

Я вирішив поговорити з батьком. Не тому, що ми були дуже близькі. Мій батько замикався в собі й не міг ані нам, дітям, передати свої почуття, ані дати раду тим почуттям, що їх ми відчували до нього. Досить довго я гадав, що за тією замкненістю і стриманістю криється ціле багатство нерозкритих скарбів. А згодом запитував себе, чи там узагалі було що-небудь. Напевне, як юнак, замолоду він і справді мав багатство почуттів, але, не даючи їм виявитись, дозволив їм із плином літ засохнути та відмерти.

Та саме через відстань між нами я й спробував поговорити з ним. Я прагнув розмови з філософом, який писав про Канта й Гегеля, що, як я знав, розглядали моральні питання. Крім того, батько, певне, спроможний абстрактно пояснити мою проблему і, на відміну від приятеля, не зупиниться перед недостатністю поданих прикладів.

В дитинстві, коли ми хотіли поговорити з батьком, він призначав нам певну годину як і своїм студентам. Батько працював удома й ходив до університету тільки читати лекції й проводити семінари. Колеги і студенти, які хотіли поговорити з ним, приходили до нього додому. Я пригадую низку студентів, що попритулялись у коридорі до стіни й чекали, поки надійде їхня черга, багато хто з них читав, інші роздивлялися розвішані в коридорі краєвиди міста, ще інші дивились кудись у порожнечу, всі мовчали і тільки збентежено відповідали на вітання, коли ми, діти, проходили коридором і віталися з ними. Щоправда, ми не чекали в коридорі, коли батько призначав нам годину.

Але й ми точно визначеної години стукали в двері його кабінету, і він запрошував нас.

Я пам’ятаю два різні кабінети свого батька. Вікна першого, де Ганна обходила книжки, ведучи пальцем по їхніх спинках, дивились на вулиці та будинки. Вікна другого кабінету виходили на долину Рейну. Будинок, до якого ми переїхали на початку шістдесятих років і в якому лишилися жити батьки, коли ми, діти, виросли, стояв над містом на схилі. І в першому, і в другому кабінеті вікна не збільшували внутрішній простір, залучаючи зовнішній світ, а вішали той світ у кімнаті, немов картину. Робочий кабінет мого батька був черепашкою, де книжки, папери, думки, дим від люльки й сигар створювали свої власні вектори сил, що відрізнялися від векторів зовнішнього світу. Кабінет був мені водночас і близьким, і чужим.

Батько дозволив мені викласти мою проблему в абстрактній формі і з прикладами.

— Отже, це пов’язане з судовим процесом, правда? — мовив він, але одразу ж похитав головою, показуючи, мовляв, не чекає на відповідь, не наполягає, нічого не прагне дізнатися від мене, крім того, що я вже розповів. Потім сів, нахилив голову вбік, схопився за бильця й замислився. На мене він не дивився. Я розглядав його сиве волосся і, як і завжди, кепсько поголені щоки, глибокі зморшки на переніссі й від крил носа до кутиків вуст. Я чекав.

Заговоривши, він почав дуже здалеку. Розповідав про особистість, свободу й гідність, про людину як суб’єкт, про те, що її не можна перетворювати на об’єкт.

— Хіба ти забув, як малою дитиною ти завжди обурювався, що мати краще знає, ніж ти, що є добром для тебе? Вже те, якою мірою можна накидати дітям свою волю, становить справжню проблему. Проблема ця філософська, але філософія не переймається дітьми. Вона полишила це завдання педагогіці, хоча та впорується з ним поганенько. Філософія забула про дітей, — усміхнувся він мені, — забула назавжди, а не так, як я про вас, тільки інколи.

— Але ж…

— Та коли йдеться про дорослих, я не бачу абсолютно ніякого виправдання, щоб те, що вважає за добро для них, ставити вище того, що вони самі вважають за своє добро.

— Навіть тоді, коли згодом вони самі будуть щасливі від цього?

Батько похитав головою.

— Ми говоримо не про щастя, а про гідність і свободу. Тебе аж ніяк не втішало, що мати завжди мала слушність.

Нині я охоче згадую ту розмову з батьком. Я забув про неї, але після його смерті почав у масиві спогадів шукати пов’язаних із ним чудових митей, переживань і подій.

Знаходячи їх, я милувався ними, дивуючись і радіючи. А тоді я спершу був спантеличений тим, як батько змішує абстрактність і наочність. Але зрештою я збагнув, що він казав мені: мені не треба розмовляти з суддею, я не маю ніякого права розмовляти з ним, і я відчув полегкість.

— Ну, подобається тобі філософія? — глянув на мене батько.

— Авжеж, я не знав, чи треба діяти в ситуації, яку я описав, і, власне, мене не тішила думка, що тут треба діяти, тож коли тут навіть, немає права діяти, я вважаю, що це… — Я не знав, що казати. Дає полегкість? Заспокоює? Приємна річ? Але ж де тут зв’язок із мораллю та відповідальністю? Я вважав, що такий результат цілком задовільний, не суперечить моралі