Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Я знаю, де це.

— Точно. Отже, якщо він скористався пожежним виходом, найшвидший шлях за місто — Рустерс, треба протиснутися біля пральні, а потім перетнути провулок — й опинишся на пустирищі позаду. Якщо хочеш впевнитися, що тебе не помітять, це займе приблизно десять-п’ятнадцять хвилин.

— Ви знаєте, що в тій пральні завжди людно, — заперечив Мітч. — І позаду завжди купа людей вивішує білизну.

— Так, — погодився сержант, хапаючись за нагоду зловити Мітча на слові й переконати його, що йому потрібні місцеві та свіжі знання. — Але ту пральню закрили минулого року, тож там ніхто не завадив би його втечі. Якщо він вирішив тікати цим шляхом. Джим там усе перевірив і не помітив нічого, що підтверджувало б цю версію.

Схоже, Мітча не турбувало, що його впіймали.

— Правдоподібно, сержанте, правдоподібно, але, як ви сказали, там не було і сліду підозрюваного. Можливо, ви знаєте цю діру краще за мене, але поки що ви його не знайшли, тож знадобиться свіжа голова.

— Вам потрібна моя допомога, — наполягав Чендлер.

Мітч його виправив:

— Мені потрібен ваш внесок, сержанте. І внесок вашої команди. Але ваша допомога? Якщо мені знадобиться ваша допомога, я попрошу, — кинув він, усмішка зникла, обличчя перетворилося на граніт — твердий, поцяткований віспинами і непробивний. — А внесок, який потрібен мені від вас просто зараз, — це впевненість, що все працює як слід і моя команда в місті має все необхідне. Папір, канцтовари, телефони, постійний зв’язок із Поліцією штату і будь-ким іншим, якщо хтось попросить з’єднати. Ви — коліщатко, завдяки якому ця машинерія працює, сержанте.

Чендлер почув достатньо і повернувся, щоб піти. Ендрюс гукнув йому вслід:

— Це важлива робота, сержанте. Великі хлопці не впораються без секретарів, які займатимуться рутиною.

Дженкінс обернувся:

— Я не бігатиму тут, розносячи горнятка з чаєм і годуючи вас печивом.

Мітч розреготався:

— Звичайно ні. Моїй команді не потрібно, щоб ви цим займалися, вони здатні самі про себе подбати. Що ви справді можете зробити, це попіклуватися про місцеві аспекти. Неодмінно виникнуть запитання про те, що відбувається, чому поліція розгулює вулицями, а незнайомці в чорних костюмах вештаються містом. Ваше завдання — приборкати їхні страхи, сержанте, — нагадав він; ця неухильна офіційність діяла Чендлерові на нерви. Але його давній колега вів далі: — Ви попіклуєтеся про дрібниці, а я займуся глобальними проблемами.

Чендлер глибоко вдихнув.

— А ти не змінився, чи не так, Мітче?

Інспектор стримав посмішку.

— Я можу сказати те саме. Лайно ніколи не стане золотом, скільки б не лежало в канаві.

— Я не думав, що це буде війна, — здивувався Чендлер.

На чоловіковому обличчі розквітла широка усмішка, усмішка за якою, вочевидь, щось ховалося. Чендлер на мить помітив старого Мітча, Мітча, що завжди мав козир у рукаві, щоб вискочити з халепи.

— Війна ще навіть не почалася, старий друже.

16

Як і передбачалося, за п’ятнадцять хвилин розпочалися телефонні дзвінки. Незабаром Ніка накрило з головою, і він почав перемикати тих, хто його відволікав, на Чендлера. Здебільшого це були місцеві, які вже кілька років так не хвилювалися; стривожені матері й батьки-захисники, скривджені пенсіонери та смішкуваті підлітки — всім хотілося знати, що це за лиховісні чорні автівки повільно повзуть вулицями.

Декому хотілося довідатися, чи це, бува, не Таємна служба або зліт шпигунів; їхні теорії були просто неоковирні. Щойно сержантові вдавалося заспокоїти одного мешканця міста, як дзвонив наступний, цікавлячись, чи не слід їм одягнутися й сформувати щось на зразок передового загону для їхнього вочевидь добре знаного гостя. Одні хотіли знати, хто це приїхав, помираючи від бажання першим розпустити плітки. Інші запитували, бо не бажали, щоб їх відвідував прем’єр-міністр чи ще хтось із тих клятих пройдисвітів. Чендлер відповідав усім однаково, вичавлюючи з себе слова, що застрягали в горлі: він запевняв, що нічого не сталося, радив тим часом нікуди не виходити, а якщо щось трапиться, обіцяв повідомити про це особисто. Він прийняв зо десять дзвінків, перш ніж пролунало запитання, якого він боявся найбільше: чому на дорогах з’явилися блокпости, а Джим, Таня і Лука ретельно перевіряють машини. Дізнатися про це хотів розлючений преподобний Саймон Ептон, який повірити не міг, що поліція змогла наважитися зупинити й обшукати авто святої людини; як на зазвичай досить безтурботного чолов’ягу, жалівся він трохи забагато. Ніби мав що приховувати. Щось таке, що могло б підтвердити чутки, які ширилися містом, буцімто минуле священика було не таким вже й святенницьким.

— Невже вони справді обшукали ваше авто, преподобний? — запитав Чендлер.

— Ні, але вони зупинили мене, коли я прямував до Джорджини Паттерсон, що, як вам відомо, дуже хвора.

— Так, мені це відомо, преподобний. Передайте їй, будь ласка, від мене слова підтримки.

— Можна мені поцікавитися, чому вони перевіряють машини? — наполягав священик. Тепер його голос лунав так само поважно, як щонеділі за кафедрою.

Перш ніж святому чоловікові, що славився своєю любов’ю до пліток, випала нагода розпустити кілька нових, сержант зізнався, що це просто запобіжний захід.

— Ну ж бо, сержанте Дженкінс, ви б не встановили блокпостів, якби йшлося лише про запобіжні заходи. Вам не вдасться приховати цю інформацію від міста.

Чендлер трохи помовчав. Доведеться розповісти дещо преподобному.

— Ви маєте рацію. Ми підозрюємо, що магазинний злодій спробує втекти з міста.

Запала тиша, наче священик чекав Божого вердикту щодо того, чи сказав Чендлер правду. І пролунала відповідь: переконати Господа не вдалося.

— Ви б не організували блокпостів і обшуків заради якогось крадія, сержанте, тож я повторю своє запитання: той, кого ви шукаєте, небезпечний? Напевно, він чи вона втекли з в’язниці?

— Ні, преподобний, — спокійно повторив Чендлер, — ми просто хочемо його допитати. Але усім слід залишатися в помешканнях, якщо ви хочете нам допомогти зосередитися на підозрюваному й не відволікатися.

Священик одразу вхопився за сержантову помилку.

— Підозрюваний! Отже, він таки зловмисник. Або виявиться ним!

Чендлер відчув, як його мозок клацнув, перемикаючись у режим урегулювання кризи, голос пом’якшав, і він спробував заспокоїти священнослужителя.

— Преподобний, це термін, яким ми користуємося. Підозрюваний. Якщо ви мене запитаєте, він радше просто дотичний до деякої справи і ми перевіряємо, чи не підсів він до когось у машину — або чи раптом чиєїсь не вкрав.

— Я не той, хто стелиться перед злочинцями, сержанте. Він не міг опинитися в моїй