Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

— Брудний, мокрий — в сумку? У Поліни лакована сумочка. Я бачив. Синя. Не з торбою ж вона вирушила гуляти.

— Лакована. Вона у свій шарфик загорнула. Шарфика не пошкодувала. «Заради Лілечки», — сказала.

— Не пошкодувала, молодець. І що, шарфик змок? Ви бачили, який шарфик став після того, як вона ножа у нього запхала?

— Я на ніж не дивилася. І як вона шарфик загортала — не бачила. Я відвернулася взагалі в інший бік. У мене сльози, якщо розумієте становище моє на ту хвилину. Я знаю, що був шарфик, а потім не стало. Горло відкрите. Я запитала, де шарфик? Поліна сказала, що в нього загорнула ніж.

— Отже як такого ножа ви не бачили? І що він був один до одного з тими, що залишилися в недоторканності Ліліччиними, ви стверджувати не можете?

Євка мовчала. Дивилася за вікно. У неї там бузок. Дуже пахнув. І на столі — ваза з бузком теж. Білим і рожевим.

Щоб відволікти, я зауважив:

— Що ж ви бузок рвете, у вас за вікном цвіте, вистачить надовго, а ви рвете. Не розумію жінок. Поставлять і милуються.

Єва несподівано засміялась:

— Ой, Михайле Івановичу, правильно про вас Поліна Львівна натякала, що ви на жінок дієте. Не ображайтеся. Ви дуже симпатичний.

Я тільки запитав:

— Із Хробаком у вас серйозно?

Єва солідно відповіла:

— Звичайно. Я не яка-небудь. Дуже серйозно. Тарасику потрібна мати. А я — чим не мати? Може, своїх народжу. Лілька дітей не любила. А я люблю.

Поцікавився щодо Малки.

На що отримав роз’яснення: Малка в Острі при Довиді. Євка їм поступилася своєю халупою, там вони і живуть: Довид, Зусель, діти і Малка.

Я швидко зреагував:

— Поліна Львівна, здається, сподівається з Довидом своє подальше життя влаштувати? У неї житлові умови кращі. Візьме Довида у прийми. Даремно він поквапився гутінську і свою хату за тьху сплавити. Статки у нього тоді такі були. Будьмо відверті. Хоч, напевно, копійку має. Дядько беручкий. А Малка, може, і за Зуселя піде у вашій остерській хаті на волі. У вас тепер і тут житло, і в Острі. Заможна наречена. Добре. Га?

Євка серйозно відповіла:

— Так, добре. Вдало вийшло.

Під час нашої бесіди Євка сиділа за круглим столом. Обпершись на край, відштовхувалася, всіляко совалася на місці. Особливо розгладжувала скатертину плетену. Відтягувала кінці вниз. Я навіть подивився, трошки всередину погляд запустив, — раптом щось під столом ховає? Нічого.

Стіл точно з мого сну про Лілію Горобчик.

Я йшов від Євки і думав. Що цей захід мені дав? Багато чого дав.

Фактично ножа Євка не бачила. Зі слів Поліни вона його ніби впізнала. Тим більше крізь сльози і так далі. Але міг бути також сторонній ніж. Це поширений спосіб у разі необхідності дурити голову. Поліна могла будь-який ножик узяти й підкинути хлопцям під ноги, звернути їхню увагу, щоб вони його нібито особисто знайшли. Потім його видурила у малого Хробака, і нагору, до Євки, підвелася, маючи в сумочці цей фіктивний ніж. Показувати Євці вона його насправді й не збиралася. Наплела б сім мішків гречаної вовни, а не показала. А Євка в голові б у себе закарбувала, що бачила. Звісна річ. Але, може, у Поліни й був справжній ніж у сумочці. Заздалегідь покладений.

Тут питання її кмітливості.

Поліна наперед не знала, що зустріне хлопців біля води. З іншого боку, де хлопцям крутитися в розлив, як не біля Стрижня?

Ножі, які знайшли у постраждалої, були ретельно перераховані й обміряні. І в протоколі записано. Ось в чому річ. А Поліна натякає, що ніж у неї той, з хати Горобчик. Причому з підтвердженням майстра. Звідки вона його взяла? Виходить, у річці справді був потрібний ніж, і він справді трапився під ноги Хробаченкові. Тієї самої хвилини, як Поліна з Євою прогулювалися попідруки нагорі Білим мостом.

Ну, не буває такого. Не буває.

Чи все-таки у Поліни не той? Чи той? Але вона взяла його саме з місця вбивства. І тимчасово ховала у себе. А тут і видала відомості. Рівно майже через рік. Паскуда така.

Я негайно повернувся до Євки. Переглянути ножі.

Хвіртка виявилася зачинена зсередини. Я грюкав, гукав, щоб Євка пустила.

У відповідь — ані звуку.

Обійшов хату з тилу. Постукав у віконце. Одне, що в кімнаті, укрите бузком, відчинене.

Я подав голос:

— Єво, відчиняйте, я до вас як міліціонер звертаюся. Терміново треба.

Ніхто нічим не відповів.

Я переліз через підвіконня. На кухні довго і без страху нишпорив по шухлядах. Між іншим, пам’ятав, де тоді знайшли ножі. Жодного ножа, схожого на ті, які я пам’ятав: великі, важкі, надійні. Жодного схожого ножа не знайшов. Нові — лежали. Ручки жовтенькі блищали. Дерево гарне. А сталь так собі. Переклепана з раннього чогось. Помацав пальцем — наточені добре. Так тільки майстер точити вміє. Баба не зробить таку роботу в хатніх умовах. Новенькі ножі.

Я впевнено розташувався на табуреті в кутку — чекати. Якщо хвіртка зсередини на засуві, якщо вікно відчинене, отже, вибігла задами на хвилинку. З’явиться — я її спитаю по-доброму про ріжучо-колючі предмети.

Хвилин за п’ять чую — двері відчиняються, в хату хтось входить. Зі сміхом причому.

Упізнаю голос Євки. І чоловічий. Трохи знайомий.

Євка каже:

— І уявляєш, він мене сюди мордувати прийшов. Просто мордує і мордує. А я ж бачу, безсоромними очима мене їсть. І під стіл подивився. Знаю я, як мужики під стіл дивляться. На колінця мої дивився. Сергію, ну який нахаба! Думає, якщо я незаміжня і приваблива, то всім можна на мої колінця дивитися.

Чоловік голосно зареготав:

— Xa-xa-xa!

Єва торохтіла:

— Він змотався, то я до тебе. Висловити обурення. Заодно запросити.