Читати книгу - "Нестерпно ненавиджу (кохаю), Ксана Рейлі"

— Дуже радий, що ти вирішив поцікавитися життям своєї сестрички.— сказав батько Влада.
— Вона мені не сестра, а лише ваша донька. 
— Ти міг би хоч раз провідати її. Як-не-як ти її брат. 
— Вибач, але мені зовсім нецікаве життя твоїх дітей! — сердито сказав Влад.
Я обернулася і помітила, що тітка Катя повільно вибралася з автомобіля. Вона невдоволено подивилася на свого колишнього чоловіка і підійшла ближче до них.
— Сергій, що ти тут робиш?— спитала вона у нього.
— Ліна сказала, що в тебе стався приступ і я вирішив навідатися до тебе. 
— Я рада, що вона не забула про те, що я все ж таки її пацієнтка, але не варто хвилюватися. Зі мною все навіть дуже добре. — спокійно сказала жінка.
— Катю, я знаю, що тобі складно. І я сам колись ледь не зійшов з розуму. Якби не Ліна, я б напевно був зараз божевільним. 
— Тобі дуже пощастило, що вона з'явилася в твоєму житті саме в такий момент. В мене ж поряд таких людей не було. — сумно сказала жінка.
— От тому я і приїхав. Катю, я розумію, що в тебе крім Влада більше нікого нема, тому хочу тебе підтримати. — щиро сказав чоловік. Чи може це мені тільки здалося?
— Чому ти думаєш, що у мене більше нікого нема?— спитала тітка і з посмішкою глянула на мене.— Я тепер отримую найбільшу підтримку. 
— А це ще хто?— спитав чоловік і хмуро подивився на мене. 
Схоже він тільки зараз помітив мою присутність. Він оглянув мене з ніг до голови, а коли дійшов до обличчя, то завмер на декілька секунд. Скоріш за все, шукав знайомі риси. 
— Чекай, я тебе раніше десь бачив. — звернувся чоловік до мене, а я кивнула.— Ти ж та дівчинка, що була тоді на озері з Соломійкою. 
— Так, це я. — розгублено сказала я.
— І що ти тепер тут робиш? Підтримуєш Катерину своєю присутністю?
— Т-т-так.— розгублено відповіла я і відійшла на декілька кроків. 
— І для чого тобі це?— чоловік пильно подивився на мене.— Ніколи б не подумав, що юна дівчина замість того, щоб проводити час з друзями чи хлопцем, підтримує самотню жінку.  
— А що поганого в тому, щоб допомагати тим, хто цього потребує?— різко сказала я.— Чи ви вважаєте, що краще просто стояти і дивитися, як хтось страждає? А ні, для вас напевно єдиний вихід — це втеча від своїх проблем. 
— Дивно, що ти так хвилюєшся за майже незнайому тобі жінку. Чи може в тебе є відчуття провини перед нею?— знову сказав чоловік і якось підозріло подивився на мене.
— Ви на щось конкретне натякаєте? — сердито спитала я, хоча було таке відчуття ніби він все знає. Чи може просто здогадується? — І, до речі, не всі повинні допомагати людям тільки через відчуття провини. Інколи потрібно, щоб просто хтось був поруч. І це вам має бути соромно за те, що покинули свою дружину в такий складний для неї час.
— Звідки ти знаєш, що мені тоді було легко? Я теж страждав. 
— Так, але подивіться зараз на себе, а потім на неї. Ви хоч розумієте в якому вона стані? 
— Розумію, дорогенька.— сказав дядько Сергій.— Повір, навіть краще за тебе. 
— Так, досить. — заговорила біля нас тітка Катя. — Влад, ви з Даною ідіть в будинок, а я поки поговорю з твоїм батьком. 
Влад кивнув мені, щоб я пішла з ним. Як тільки за нами зачинилися двері, я відразу почала розпитувати.
— Він щось знає про мою причетність?
— Ні. Просто він до всіх ставиться підозріло. — сказав Влад і пішов на кухню. — Будеш чай?
— Можна.— відповіла я і сіла на стілець. — А що це за історія з Ліною? Це хіба не та жінка, що була лікарем твоєї матері?
— Так, та сама. Пам'ятаєш я тобі розповідав, що після приступу матері вона зв'язалася з моїм батьком, щоб він поговорив з мамою?
— Ну і?
— Відтоді тато час від часу навідувався в лікарню. Робив вигляд, що хвилюється. Я навіть думав, що можливо у нас все налагодиться. Але виявилося, що у них з Ліною зав'язалися стосунки. 
— Тоді коли він приходив до твоєї матері?— здивовано спитала я.
— Так. Спочатку вони приховували це. Мамі так подобалася Ліна Петрівна, що вона нічого не помічала. Згодом виявилося, що вона вагітна. Тож їм нічого не залишалося, як розповісти нам правду і «ощасливити» своєю новиною. 
— Ого. Це ж виходить, що в тебе є сестра? 
— Так, але я ніколи її не бачив. 
— І скільки їй зараз?— зацікавлено спитала я.
— Десь два роки. Вона ще маленька.— байдуже відповів хлопець.
— І тобі зовсім не хочеться подивитися на неї? Тобі зовсім не цікаво, яка вона?
— В мене була і є тільки одна сестра. І це Соломійка. 
— Але ж ця дівчинка теж твоя рідна сестричка. 
— Дано, ця дитина — донька мого тата від іншої жінки. Якби ситуація була не такою складною, то я може б і зміг це прийняти. Але бачити, які вони щасливі коли мати страждає — це дуже важко. Вона хоч і робить вигляд, що рада за них, але насправді кожну секунду її з'їдає біль від розуміння того, що в тата з'явилася ще одна дитина. Чи ти думаєш, що він надто переживає через смерть Соломійки? Зараз в нього є більш важливе заняття.
— Але ж хіба можна так, Влад? Я звісно розумію, що тобі важко це все прийняти, але ж хіба ти не радий, що твій батько не збожеволів?— здивовано спитала я. 
— Дано, тобі це все задається дуже простим. Але насправді все набагато складніше.— просто сказав Влад і поставив переді мною кружку з гарячим чаєм.— Як думаєш, мама не хотіла б мати ще одну дитину, щоб хоч на деякий час забути про Соломійку? Хотіла, навіть дуже. Чи ти думаєш, що вона не заздрить татові і Ліні? Їхньому сімейному щастю?
— Не знаю, але мені здається ти неправий. Що поганого в тому, що твій батько став щасливим? Невже так складно просто порадіти за нього?
— Та бо він міг це щастя побудувати з нами, розумієш? Скільки разів мама благала його всиновити якусь дитину, але він завжди відмовлявся. А вона справді хотіла це зробити. 
— Може він хвилювався через неї? Думав, що тоді їй стане ще гірше?— продовжувала говорити я.
Не знаю чому, але мені хотілося виправдати батька в очах Влада. 
— Він ні про кого крім себе не думає. — різко сказав хлопець.— Ох, помилився! Тепер ще про Ліну і Софійку.
— Дивний ти якийсь.— згодом сказала я.
— Я не такий, як ти. Я не вмію радіти всяким дрібницям. 
— Але ж хіба батько і сестричка — це дрібниці?
— Так. Для мене.
— Який же ти безсердечний!— голосно сказала я, але коли почула, що гримнули двері, то замовчали.
— Ти тільки тепер це зрозуміла?— тихо сказав Влад.
— Хух, поїхав нарешті.— сказала біля нас тітка Катя.
— І що він говорив?— спитав у неї хлопець.
— Та нічого такого. Сказав, що залишиться на деякий час тут, щоб час від часу перевіряти мій стан.
— Навіщо?— здивувався Влад. — Хіба йому нема за кого хвилюватися?
— Не знаю, але я запевнила його, що зі мною все в порядку. — сказала жінка і посміхнулася.— Дуже рада, що ви поруч.
Деякий час ми просто сиділи і пили чай. Я помітила, що на вулиці вже стемніло, тому вирішила нарешті піти додому. Влад захотів мене відвезти, але я сказала, що дійду пішки. Все ж таки дорога є не надто далекою. Хлопець все одно не хотів, щоб я йшла сама,тому запропонував провести мене додому. 
Я попрощалася з тіткою Катею і вийшла на вулицю, де густо падав лапатий сніг. 
— Що ми будемо робити далі?— згодом спитала я.— Ну я маю на увазі з нашими стосунками.
— А вони хіба є?
— Влад, я серйозно! Скільки це все ще буде продовжуватися?
— Не знаю. Поки мені не набридне. 
— От мені на деякий час здалося, що ти справді змінився. Невже я помилилася в тобі?— розчаровано сказала я.
— Ти теж дуже сильно змінилася. От, для прикладу, скільки разів ти вже збрехала батькам?
— Звідки ти взагалі про це знаєш?
— Твоя мати приходила декілька днів тому до мене. 
— Що?— крикнула я.— Для чого?
— Казала, щоб я залишив тебе в спокої. Почала кричати ніби ми з матір'ю ненормальні та ще й погано впливаємо на тебе.— спокійно сказав хлопець, а мене ледь не трісло від злості.
— Не можу повірити, що вона це зробила! Що ти їй відповів?
— Ну сказав, що ти вже доросла і в праві сама приймати рішення з ким спілкуватися. 
— Уф, яка ж вона жахлива останнім часом! Вибач за те, що вона вас образила. 
— Тобі нема за що вибачатися. Я її навіть дуже добре розумію. 
— Хіба таку жорстокість можна зрозуміти?— зі сумнівами спитала я.
— Звісно можна. Я сам такий. Вона просто хвилюється за тебе, а може і ревнує. 
— Ревнує? До кого? — засміялась я.
— До моєї матері. Ти ж можна сказати замінила їй доньку, а твоїй важко з таким змиритися.
— Все одно це не дає їй права зневажало ставитися до вас. 
— Можливо ти ще не знаєш всього і у неї є на це причини. 
— Сумніваюся, що вона зможе себе якось виправдати в моїх очах. 
— Спробуй її зрозуміти.
— А ти свого батька дуже розумієш?— роздратовано спитала я.
— Це зовсім інша ситуація. — відповів Влад.
— Розберися спершу зі своїми проблемами, а тоді повчай мене, ясно?— сердито сказала я.
Всю наступну дорогу ми йшли мовчки. Коли ми підійшли до мого будинку, то я зупинилася перед ним, щоб подякувати. 
Та в наступний момент сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. Влад нахилився і ніжно поцілував мене в губи. Я завмерла на декілька секунд, але потім відповіла йому. 
Потім я різко відсторонилася і з німим запитанням глянула на нього.
— Кіра дивилася з вікна.— пояснив ситуацію хлопець.— Бувай.
— Ага.— сказала я і дивилася як хлопець пішов назад до себе додому.
Через деякий час я зайшла в будинок і вже з порогу зустріла сердитий погляд мами. 
— Де ти була, дорогенька?— спитала у мене вона.
— Ти вже знаєш, чи не так?— втомлено відповіла я.
— Про те, що ти сьогодні не пішла на пари, а натомість була в тої божевільної? Знаю! І я не можу зрозуміти чому ти так сильно хвилюєшся за неї. 
— Мамо, будь ласка, не муч мене. Мені і так важко.
— Тобі важко? — закричала вона.— А мені, як по-твоєму? 
— Я просто не розумію тебе. Що поганого в тому, що я її підтримую?
— В неї є син! Для чого тобі це?
— Тому що мені її шкода, ясно?! Мені боляче дивитися на те, як вона страждає! Чому ти не можеш зрозуміти?
— За цими їхніми стражданнями ти не помічаєш проблем інших.
— Яких ще проблем? Про що ти взагалі говориш? 
— От бачиш, ти навіть не знаєш, що відбувається в тебе в сім'ї.
— Зате я дізналася, що моя мати, яка здавалася мені хорошою, насправді виявилася жорстокою і безсердечною людиною. Кому як не тобі, матері, зрозуміти відчуття тієї жінки. Мені соромно за те, що ти виявилась настільки черствою. 
— Ще скажи, що тобі соромно, що я твоя мати!
— Ти саме це сказала. 
Я піднялася до себе в кімнату і сильно гримнула дверима. Як же вона не може зрозуміти?! Я ж лише хочу, щоб та бідолашна жінка відчула себе потрібною комусь. Я навіть не встигла отямитися, як в мою кімнату забігла Кіра.
— Що таке? Щось сталося?— я подивилася на сестру і помітила, що вона хвилюється.
— Дано, мама насправді не ходить на роботу. Вона кожен день відвідує інше місце. 
— Що ти таке кажеш?
— Це справді страшно і я...я— Кіра подивилася на мене наляканими очима, а я не могла зрозуміти, що відбувається...