Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Те, що він говорив, було неправильно, вивернуто навиворіт. Це було добре лише за жахливими мірками Островів. Ну, що хорошого, що якийсь скрипаль жив і, мабуть, загинув тут. Але щось у мені вже змирилося з тим, що відбувається. І я заспокоювався, все дужче й дужче притискаючись до Толика, ніби він був старший і міг від чогось мене захистити.

— Толику, а про якого божевільного капітана ти говорив? - Запитав я. Не хотілося йти вниз, у тепло та світло замку. Мені потрібно було ще кілька хвилин, щоб прийти до тями остаточно.

— Правда, ти ж не знаєш про нього… — задумливо сказав Толик. — Ще не змерз?

- Ні.

— Тоді зачекаємо на наступну блискавку. А ти дивися вперед і слухай, я розповідатиму.

Він заговорив, і він навіть голос змінився.

— Божевільний Капітан — це такий самий хлопчик, як ми. Тобто був таким самим. Він потрапив на один із островів і прожив там багато років, став зовсім уже дорослим хлопцем. Він добре бився і, кажуть, навіть міг здобути всі острови. Тільки він цього не хотів, він хотів допомогти всім. І тоді він разом із хлопцями зі свого острова збудував справжній корабель. Кліпер, маленький і швидкий, на якому могли вміститися хлопчаки з кількох островів. На цьому кліпері він зі своїми хлопцями поплив з острова. Вони довго пливли океаном і знайшли справжню землю, де немає прибульців і можна жити, не воюючи. Тільки вони там не залишилися. Вони попливли назад, щоб перевезти туди всіх хлопців з усіх островів… Але ці… прибульці… зробили так, що його кліпер не зміг наблизитися до жодного острова. Вони хотіли, щоб він сплив один. А хлопчик поклявся, що все одно прорветься до островів, навіть якщо йому доведеться вічно плавати в океані. І ось уже сто років вони носяться хвилями, не дорослішають, не вмирають, але й допомогти нікому не можуть. Лише в найсильніший шторм кліпер підходить майже до островів. Але пристати до них так і не може. Іноді їх можна побачити… Коли шторм… сильний…

Він замовк. А вітер, що притих на мить, завив ще сильніше і взявся за нас з новою силою. Толик майже закричав мені у вухо:

— Кажуть, якщо впадеш у воду у сильний шторм, то тебе підбере шлюпка Божевільного Капітана. І плаватимеш... на його кораблі. Якби знати, що це правда?

Я хотів сказати йому, що це не правда, а гарна казка, перероблена легенда про Летючого Голландця. Але не встиг. Тому що над головою знову спалахнула біла гілляста блискавка, і в її мертвому світлі я побачив нереальний, неможливий, але до моторошного схожий на правду кліпер Божевільного Капітана. Тонкий силует зі здутими вітрилами, що майже лежить на здиблених хвилях десь між нами та тридцятим островом.

Блискавка згасла. Стало ще темнішим, ніж раніше. «Галюцинація, — подумав я. - Як у психа. Тут точно збожеволієш».

— Пощастило, — глухо промовив Толік. — Я його ніколи так близько не бачив.

11. «СПОСТЕРЕЖУВАЧ-36 ДОКЛАДУЄ…»

Я не спав. Інший би, мабуть, заснув, адже чого тільки за день не сталося. І правильно б зробив. А я не зміг, у мене така натура, що перед сном треба розібратися в усьому, все розкласти по поличках. А це не виходило. Щось не сходилося, і я не міг збагнути, що. Хлопці… Ігор, Костя… Ні. Сварка Сержана із Толиком? Ні. Шалений Капітан? Теж немає. Завтрашній день? Ні… Що ж кололо в грудях? Напевно, таки хлопці. Але навіть не те, що вони загинули у бою… На їхньому місці мав бути я, ось що. Кріс відправив мене на інший міст у останній момент. Немов знав! Несподівано я подумав ще й про те, що вороги полювали в основному за хлопцями мого віку. Адже в Тимура вони навіть не стріляли, хоча логічніше було б насамперед вивести з ладу саме його, старшого й досвідченого. Звичайно, це було повною нісенітницею, кому і навіщо на мене полювати? Але стало моторошно.

— Дімко, — почув я тихий шепіт Ігорка. — Дімко, ти спиш?

Відповідати не хотілося. Я промовчав, прикидаючись сплячим. Нам давно було час відпочивати.

Ігорець підвівся і підійшов до мене. Знову прошепотів:

— Дімко…

Будить він мене, чи що? Тоді чому пошепки? Я лежав нерухомо, прикидаючись сплячим, навіть не вирішивши ще, навіщо це мені.