Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Якось Роуз спробував помиритися. Він був доброзичливим хлопцем і не любив мати ворогів.

— Чуєш, Кері, чому ти такий дурний? Який тобі сенс ігнорувати мене?

— Не розумію, про що ти, — озвався Філіп.

— Ну, я не знаю, чому ми більше не розмовляємо.

— Ти мені набрид, — буркнув Кері.

— Ну і будь ласка!

Роуз здвигнув плечима й пішов геть. Філіп, як завжди, коли був збентежений, страшенно зблід, серце скажено гупало. Коли Роуз пішов, він раптом відчув себе жахливо нещасним. Хлопчик і сам не знав, чому відповів йому так, адже за дружбу з Роузом готовий був віддати що завгодно. Кері ненавидів себе за те, що посварився з ним, і тепер, зрозумівши, що завдав другові болю, шкодував про це. Але в ту мить він не володів собою. Здавалося, в ньому оселився якийсь демон і змушував казати огидні речі проти Філіпової волі, навіть тоді, коли він хотів потиснути Роузові руку і помиритися з ним по-справжньому. Однак бажання поранити іншого було сильнішим за нього. Кері хотів помститися за біль та приниження, яких зазнав сам. Це була гордість, а може, й нерозсудливість, адже Філіп знав, що Роузові байдуже, а сам він жахливо страждає. Йому спало на думку, що можна підійти до друга і сказати: «Слухай, мені шкода, я був такою скотинякою. Ніяк не міг із собою впоратися. Нумо помиримося».

Але Кері знав, що ніколи цього не зробить. Він боявся, що Роуз знущатиметься з нього, і гнівався на себе самого. Коли незабаром з’явився Шарп, хлопчик скористався першою-ліпшою нагодою посваритися з ним. Філіп мав диявольський талант знаходити в інших болючі місця й казати те, що зачіпало їх, оскільки було правдою. Однак останнє слово було за Шарпом.

— Я щойно чув, як Роуз говорив про тебе з Меллором, — повідомив він. — Меллор сказав: «Чому ти не копнув його? Це б навчило його, як слід поводитися». А Роуз відповів: «Не хотілося. Клятий каліка».

Філіп раптово залився червоною фарбою. Він не зміг відповісти і мало не задихнувся через клубок, що утворився в горлі.

20

Філіп перейшов у шостий клас, але тепер усім серцем ненавидів школу; він втратив усі свої амбіції й більше не переймався тим, вчиться добре чи погано. Зранку він просинався з важким серцем: попереду чекав черговий нудний день. Хлопець стомився від необхідності робити, що йому кажуть; і заборони дратували його не своєю безглуздістю, а тим, що були заборонами. Він мріяв про свободу. Стомився від безкінечних повторень того, що вже знав, і від вбивання в голови через якогось віслюка того, що сам розумів із першого слова.

У містера Перкінса можна було вчитися чи ні — як тобі заманеться. Він був водночас завзятим учителем і роззявою. Кабінет шостого класу розташовувався на території відреставрованого абатства і мав готичне вікно: Філіп намагався перемогти нудьгу, знову і знову малюючи його, а часом із пам’яті виринала велична вежа собору або ворота, що вели до парку. У хлопця був хист до малювання. Замолоду тітка Луїза малювала акварельними фарбами і мала кілька альбомів з ескізами церков, старих мостів і живописних котеджів. Ці картини нерідко демонстрували на прийомах у будинку вікарія. Якось вона подарувала племіннику на Різдво коробку з фарбами, і він узявся копіювати її картини. Хлопчику вдавалося це краще, ніж можна було сподіватися, і незабаром він уже малював власні картини. Місіс Кері підбадьорювала його. Це був гарний спосіб змусити племінника гарно поводитися, та й пізніше його етюди могли стати в пригоді на благодійних ярмарках. Дві чи три Філіпових картини вставили в рами й повісили у нього в спальні.

Та одного дня після ранкових занять, коли хлопчик виходив із класу, його зупинив містер Перкінс.

— Кері, я хочу поговорити з тобою.

Філіп чекав. Директор куйовдив тонкими пальцями бороду і дивився на нього. Здавалося, він розмірковує над тим, що хоче сказати.

— Що з тобою, Кері? — різко кинув він.

Філіп зашарівся і швидко глипнув на чоловіка. Однак тепер він уже знав його і не відповідав, чекаючи на продовження.

— Останнім часом я незадоволений тобою. Ти став ледачим і неуважним. Схоже, навчання тебе більше не цікавить. Ти працюєш недбало і погано.

— Мені страшенно шкода, сер, — озвався хлопчик.

— І це все, що ти можеш сказати на свій захист?

Філіп похмуро опустив очі. Хіба він міг відповісти, що смертельно нудьгує?

— Знаєш, у цьому семестрі ти опустився замість того, щоб вирости. Я не зможу видати тобі табель із відмінними оцінками.

Хлопчик замислився, що сказав би директор, якби знав, як удома поводяться з його табелем. Пошта приносила його до сніданку, містер Кері кидав на табель байдужий погляд і передавав його племіннику.

— Ось твій табель. Краще ти подивись, що там написано, — пропонував він, погладжуючи пальцями обкладинку букіністичного каталогу.

Філіп читав папірець.

— Оцінки добрі? — цікавилася тітка Луїза.

— Я заслуговую на кращі, — усміхався хлопчик і передавав їй табель.

— Я прочитаю його пізніше, коли матиму окуляри, — казала жінка.

Але після сніданку з’являлася Мері-Енн, повідомляла, що прийшов м’ясник, і тітка забувала про табель.

Містер Перкінс вів далі:

— Ти мене засмучуєш. І я не можу зрозуміти, бо знаю, що ти можеш впоратися з усім, якщо захочеш, але, здається, ти більше нічого не хочеш. Я збирався в наступному семестрі призначити тебе старостою, але, гадаю, краще трохи зачекати.

Філіп знову почервонів. Думка про те, що хтось буде кращим за нього, йому не подобалася. Хлопчик стиснув губи.

— І ще дещо. Тобі вже час починати думати про стипендію. Якщо не візьмешся серйозно за роботу, не отримаєш нічого.

Ця лекція роздратувала Філіпа. Він гнівався на директора і на себе самого.

— Не думаю, що вступатиму до Оксфорду, — озвався він.

— Чому ні? Мені здавалося, ти хочеш прийняти сан.

— Я передумав.

— Чому?

Кері не відповів. Містер Перкінс, як завжди, стояв якось дивно, наче постать на якійсь із картин Перуджино[34], і замислено посмикував пальцями бороду. Він розглядав Філіпа, немов намагався зрозуміти, а потім раптово відпустив його.

Вочевидь, ця розмова не задовольнила містера Перкінса, і за тиждень, коли Філіп увійшов до його кабінету з якимись документами, він продовжив її, але цього разу обрав іншу тактику: розмовляв із хлопцем не як учитель зі школярем, а як людина з людиною. Тепер здавалося, що його не обходять погані Філіпові успіхи та низькі шанси перемогти