Читати книгу - "Стерв'ятник - птах терплячий"

Феннел виліз із ліжка і вдарив її ще до того, як остаточно прокинувся. Його кулак розтрощив молоде обличчя. Голова дівчини відкинулася назад, очі закотились, і китаянка упала. Гроші випали з її маленької ручки.

Феннел гарикнув на неї і взявся збирати купюри. І тільки коли він уже натягнув на себе одяг і запхав набитий гаманець до кишені, то збагнув, що тут щось не так. Він схилився над закляклим тілом — і бридкий холод поповз по хребту. Бандит схопив дівчину за густе волосся і скривився, коли її голова неприродно впала на плечі. Його сильний звірячий удар переламав їй шию.

Лью тоді зиркнув на годинник. До відльоту в Лондон — ще дві години. Бандит залишив кімнату, брязнувши дверима, й зійшов сходами униз, де за столом сидів старий китаєць, записуючи клієнтів, які приходять і йдуть. Феннел знав, що за свободу доведеться заплатити.

— Я відбуваю джонкою за двадцять хвилин, — збрехав він. — Шльондра мертва. Скільки це коштуватиме?

Жовте зморшкувате обличчя не виражало нічого, немов то була стара пергаментна карта.

— Тисячу доларів, — сказав старий. — І я викличу поліцію за годину.

Феннел дико вищирив зуби.

— Ти, стара срако, я можу тобі шию скрутити. Ти хочеш дофіга грошви.

Китаєць знизав плечима.

— Тоді п’ятсот доларів — і я викличу поліцію за півгодини.

Феннел дав йому тисячу доларів. Він пробув у Гонконзі достатньо довго, щоб зарубати собі на носі: угода — понад золото. А йому потрібно було не менше години, аби змитися. Так він і зробив.

Лежачи на ліжку й розглядаючи візерунки, які світло лишало на протилежній стіні, Феннел пригадав дівчину. Якби вона була активнішою, він би не вдарив її так сильно. «Що ж, — мовив він сам до себе без особливої певності, — дістала по заслузі».

Чоловік-проститут, якому не пощастило натрапити на Феннела у брудному смердючому перевулку Стамбула, також отримав своє. Феннел зійшов з корабля і провів кілька годин у місті, перш ніж вирушити до Марселя. Він привіз з Індії три кілограми золота для щедрого чоловіка. То був опасистий літній турок, який брав хабарі золотом. Феннел виконав свою частину угоди, забрав гроші й знайшов собі дівку, аби провести з нею ніч. Згадуючи про неї зараз, Феннел визнавав, що курва виявилася розумною. Повія накачала його випивкою, тож коли настав час розділити ложе, він був надто п’яним, аби чіплятися до неї. Три години він проспав, а коли прокинувся, то побачив, що дівка зникла. Принаймні злодійкою вона не була. Охоплений лютим гнівом і вже майже тверезий, Феннел поплентався назад до свого корабля. Там, на бридкій алеї, він і зустрів напарфумованого хлопця: симпатичного, з вологими чорними очима й хитрою, улесливою посмішкою. Саме ця посмішка й розлютила Феннела. Бандит зігнав на юнакові злість: він розбив його голову об стіну, лишивши на брудно-білій штукатурці червону пляму.

Із вікна визирнула жінка. Побачивши жахливе вбивство, вона закричала. Феннел повернувся на корабель, але відчув себе в безпеці тільки тоді, коли відплив од турецьких берегів.

Привиди часто навідували Феннела. Він продовжував переконувати себе, що мерцям нема місця в його житті, але примари наполегливо повертались у його пам’ять. У такі миті сексуального невдоволення, коли він залишався на самоті, злодіяння з минулого лізли у сьогодення.

Але третє вбивство переслідувало Феннела наполегливіше, ніж інші два. Заможний єгиптянин найняв Лью, щоб відчинити сейф комерсанта, якому цей єгиптянин дав акції як гарантію на велику позику. Феннел зрозумів, що ті акції — фальшиві. Оскільки клієнта могли будь-якої миті викрити, робота була терміновою.

Феннел досить легко потрапив до розкішного будинку і вмостився перед сейфом, аби відчинити його. Годинник показував 2:45, тож уся родина спала.

То був старомодний сейф, і Лью важко давалася його робота. Коли дверцята сейфа нарешті піддались, інструменти злодія розсипались, а двері до кімнати, де він перебував, відчинилися.

Феннел вимкнув ліхтар, схопив невеликий сталевий лом, з яким працював, і обернувся.

У дверях постав темний силует, а потім спалахнуло світло.

Перед Феннелом стояла дівчинка у нічній сорочці й халатику. Вона була маленькою, темноволосою, з великими чорними очима й шкірою оливкового кольору. На вигляд мала не більше десяти років — а насправді лише дев’ять. Вона із жахом витріщалася на Феннела, а її рот уже розкрився, аби закричати. Зробивши два стрибки, Феннел опинився біля дитини й ударив її по голові сталевим ломом.

У мить паніки він убив її, не вагаючись. Бандит чудово знав, що завдає смертельного удару. Вона побачила Лью, тож якби він тільки оглушив її, дівчинка могла б описати його зовнішність поліціянтам.

Він витягнув акції з сейфа, зібрав інструменти й утік. Тільки шмигнувши в машину й побачивши кров на руці, Феннел сповна усвідомив скоєне.

Ті величезні перелякані темні очі часто являлися йому в снах. Наступного дня із газет він дізнався, що дитина була глухонімою. Лью переконував себе, що вона все одно мусила померти, але навіть у ліжку, на самоті, не міг викинути з пам’яті образу дитини в нічній сорочці та виразу абсолютного жаху на її обличчі.

Феннел лежав і дивився на стелю, розмальовану червоними та синіми відблисками реклами через дорогу, а тоді поринув у тривожний сон.

Розділ п’ятий

Макс Каленберґ завжди прокидався о п’ятій ранку, неначе в його голові було встановлено будильник. Сім годин він спав як убитий — жодні сни не хвилювали його. А потім чоловік розплющував очі, аби помилуватися світанком над прекрасною гірською грядою, що простягалася за великим венеціанським вікном навпроти ліжка.

То було величезне ліжко на підвищенні. Різьблене узголів’я задраповане шовком лимонної барви. Недалеко від руки власника було вмонтовано в мореному дубі панель керування. Кожна кнопка відповідала за певний аспект його пробудження. Червона — відсувала і засувала лимонні штори на вікнах. Жовта — опускала ліжко на рівень підлоги, щоби власник міг пересісти в інвалідний візок з електричним двигуном. Синя — відчиняла люк біля ліжка, через який вигулькувала таця із кавою. Чорна кнопка автоматично наповнювала ванну водою потрібної температури.

Зелена — вмикала монітор на іншому боці ліжка й давала змогу встановити прямий зв’язок з однією із секретарок.

Макс Каленберґ прокинувся й натиснув на червону кнопку. Штори розсунулись, і він поглянув на небо. Зауваживши рух хмар, подумав, що дощ не за горами. Макс натиснув на схований у головах ліжка вмикач розсіяного світла й знову доторкнувся до червоної кнопки.