Читати книгу - "Здіймається буря"

небо здавалося крихким, ніби от-от мало розсипатися. Порохошуб сидів посеред галявини і розмовляв із Папоротелапкою. Вогнесерд понуро дивувався, про що ж міг вояк говорити з делікатною новачкою Темносмуга. Чи не хотів Порохошуб отруїти її думки гидкими чутками? Та Вогнесерд не почув жодного сліду чванливості в його тоні, хоч і не міг розібрати слів. Навпаки, Порохошуб мило щось туркотів до Папоротелапки, ніби горлиця.

Коли Порохошуб помітив воєводу, його очі похолоднішали.

— Порохошубе, — привітався Вогнесерд, — ти поведеш полуденний патруль.

Очі Папоротелапки захоплено спалахнули:

— Можна мені теж піти?

— Не знаю, — відповів Вогнесерд. — Я ще не говорив із Темносмугом про твої успіхи.

— Темносмуг казав, що вона з усім порається, — нявкнув Порохошуб.

— Тоді, може, ти з ним про це поговориш? — запропонував воєвода. Він не хотів наражатися на в’їдливу відповідь, а це могло трохи пом’якшити ставлення вояка до нього. — Але візьми Зололапа і ще одного вояка.

— Не турбуйся, — запевнив його Порохошуб. Видно було, що він щось замислив. — Обіцяю, що Папоротелапка буде в безпеці.

— Ем… гаразд, — нявкнув Вогнесерд і пішов геть. Він не міг повірити, що за цілу розмову з Порохошубом не почув жодної шпильки чи образи.

Проминувши лощовину, Вогнесерд побіг до Сонячних Скель. Земля була така суха, що його лапи здіймали маленькі клуби пилюки. Діставшись кам’янистого берега, він помітив сухі рослинки у розщелинах і раптом усвідомив, що дощу не було ось уже дві повні.

Кіт минув підніжжя скель і попрямував до кордону з Річковим Кланом. Ліс рідшав і спускався до річки. Повітря повнилося співом пташок і шурхотом листя, віддалік розмірено дзюркотіла вода. Вогнесерд спинився і понюхав повітря. Сіросмуга не було чути. Якщо Громовий воєвода хотів зустрітися з другом, йому б довелося заходити на Річкові землі. Та він був налаштований більш ніж рішуче. Досвітній патруль уже пройшов, і з великою вірогідністю коти зараз оглядають кордон з іншої сторони.

Вогнесерд обережно поплазував через лінію поміток до води, почуваючись на відкритій території, ніби на долоні. Від Сіросмуга все ще не було й сліду. Може, йому варто перетнути річку і зайти трохи глибше в землі Річкового Клану? Це було би досить легко зробити: ріка зміліла, тож можна піти вбрід, плисти довелося б тільки посередині, та й то течія там повільна. Зрештою, він звик до води більше, ніж інші Громові коти, після тих жахливих повеней новолисту.

Раптом він застиг від неочікуваного запаху, що залетів у його напіввідкритий рот. Це був запах Тіньового Клану! Що Тіньові коти могли робити так далеко від дому? Адже щоб дістатися до річки, їм би довелося перейти всю територію Громового Клану!

Вогнесерд насторожено позадкував у зарості папороті. Він глибоко вдихнув, намагаючись визначити, з якого боку долинав запах. І тут воєвода усвідомив, що відчув щось більше, ніж просто Тіньових котів. Це був затхлий сморід хвороби, який він недавно чув, і сморід цей ішов здалека.

Вогнесерд почав повільно пробиратися між папоротями. Почорнілі листочки шурхотіли об його хутро. Він побачив попереду поточений стовбур старого дуба, який позначав кордон. Покручене коріння дерева стирчало із землі, де воно колись росло, перш ніж його вирвало буревієм. Тепер там утворилася невелика яма, яку з одного боку заступало коріння. Вогнесерд знову принюхався. Запах очевидно йшов звідти, змішаний із хворобливим смородом, який ні з чим не сплутаєш.

Від страху і бажання захистити свій Клан кіт інстинктивно випустив пазурі. Яка б гидота не була у тій ямі, її треба обов’язково викинути подалі від Громової території. Ковтнувши гіркий клубок, що підступив до горла, Вогнесерд вистрибнув зі свого прихистку. Він вигнув спину і став біля краю печери, готовий оборонятися. Та його зустріла тиша, яку переривало часте дихання.

Вогнесерд вдивлявся у темряву. Хутро йому стало дибки. Коли очі призвичаїлися, він здивовано моргнув. Востаннє, коли Вогнесерд бачив цих котів, вони зникли під Громошляхом, повертаючись на свої землі. Це були двоє Тіньових вояків, які прийшли просити допомоги у Громового Клану, — Дрібнохмар і Білогорлик.

— Чому ви повернулися? — гаркнув Вогнесерд. — Повертайтеся додому, поки ще не заразили всі Клани у лісі!

Він вищирив зуби і загарчав, але раптом позаду нього пролунав знайомий голос:

— Вогнесерде, зупинися! Залиш їх у спокої!

Розділ 11

— Попелюшко! Що ти тут робиш? — воєвода повернувся до сірої кицьки. — Ти знала про це?

Між лапками Попелюшки лежала купка трав. Вона виклично підвела голову.

— Їм була потрібна моя допомога. У їхньому таборі не залишилося нічого, окрім самої хвороби.

— Тому вони одразу повернулися! — розлючено глянув на неї Вогнесерд. — Де ти їх знайшла?

— Біля Сонячних Скель. Я відчула запах хвороби, коли збирала вчора зілля. Вони шукали притулку, — пояснила Попелюшка.

— Тому ти привела їх сюди, — гаркнув воєвода. — Може, вони взагалі прийшли назад на наші землі, бо знали, що ти їх пожалієш.

Попелюшка непокоїлася за Тіньових котів, і це було видно, ще коли вони приходили до Громового табору.

— Ти думала, що зможеш їх лікувати і ніхто про це не дізнається? — він не міг повірити, що учениця медикицьки наразила себе і весь Клан на таку небезпеку.

Попелюшка сміливо зустрілася з ним очима.

— Не вдавай, ніби ти лихий на мене. Тобі ж так само їх шкода, — нагадала вона своєму колишньому виховникові. — Ти б теж не зміг їм відмовити вдруге!

Попелюшка вірила, що вчинила добре, і в її словах була правда. Вогнесерд не міг не співчувати хворим котам і почувався незручно через немилосердя, яке проявила Синьозірка.

— А Жовтоікла знає? — запитав він. Його злість миналася.

— Ні, не думаю, — відповіла новачка.

— Вони дуже хворі?

— Вже починають одужувати, — у голосі Попелюшки почулася нотка самовдоволення.

— Я все ще відчуваю хворобу, — підозріливо нявкнув воєвода.

— Ну, вони ж іще не зовсім здорові. Але невдовзі будуть.

Раптом із тіней позаду них озвався Дрібнохмар:

— Нам уже краще завдяки Попелюшці.

Вогнесерд зауважив, що голос Дрібнохмара лунав жвавіше, ніж тоді у Громовому таборі, й очі молодого вояка яскраво сяяли.

— Здається, їм справді краще, — визнав він, повертаючись до юної кицьки. — Як ти це зробила? Жовтоікла ж казала, що ця недуга смертельна.

— Мабуть, я знайшла правильні пропорції для суміші трав і ягід, — щасливо відповіла Попелюшка. Вогнесерд помітив, що її слова звучать так упевнено, як давно вже не звучали, і нарешті впізнав ту колись жваву й вольову новачку.

— Ти молодець!

Він інстинктивно замислився: «Як Синьозірка зустріне новини про те, що Громова кицька знайшла ліки від дивної недуги Тіньового Клану?» І раптом згадав, що Синьозірка вже не та