Читати книгу - "Стара хвороба"

Юсуф, граючись узятим зі столу прес-пап’є, підхопив розповідь:

— Поряд зі старим вокзалом в Адані стояла велика кам’яна будівля. Там була школа. Навчались у ній приблизно сімдесят-вісімдесят дітей з кількома викладачами. Тоді було дуже скрутно, діти інколи навіть голодували…

Хай там як, а одного дня над школою з’явився французький літак. Можливо, льотчикам здалося, що то казарма?.. Вважаймо, що саме так… Адже люди, хоч як би вони озвіріли, ніколи не стрілятимуть у дітей, чи не так?..

Літак скинув бомбу. Вона вибухнула поряд з басейном у дворі. Всі діти в цей час були на вулиці… Дехто загинув одразу… Інших поранило… Ті, кого поранило недуже, спочатку розбіглися куди хто запопав разом зі здоровими дітьми, а відтак, коли в них уже не залишилося сил, попадали.

Я саме був на дорозі навпроти школи і бачив усе, що відбувалося… Раптом зі школи вискочив якийсь чоловік. Це був один з учителів. Розпатланий, босий, у самій сорочці, він розгублено бігав від однієї дитини до іншої.

А зараз я розповім вам, що ж це за історія з літаком. Члени екіпажу зрозуміли, що знизу нікому дати їм відсіч, тож для них взагалі немає жодної небезпеки. Тут у них прокинулася бридка сміливість мерзенних боягузів, і вони почали літати так низько, що майже торкалися даху і димарів на школі, кружляли над нами, ревучи мотором.

Зі свого місця я на власні очі бачив, як пілот почав стріляти з пістолета в учителя, що безпорадно метався по шкільному двору за своїми учнями… О Аллах, яким же треба бути безсоромним і підлим, аби, убивши стількох дітей, намагатися застрелити ще й цього нещасного… Зулейхо-ханим, я бачив безліч побоїщ, але ревіння цього мотора не зможу забути довіку…

* * *

На другому фото, що випало з альбому, була молода дівчина в крислатому солом’яному капелюшку. Вона стояла край дороги з велосипедом.

Юсуф простягнув світлину Зулейсі зі словами:

— Дівчина з пансіону, в якому я жив, доки був у Парижі. Полковник кашлянув і посміхнувся:

— Є ще й фото мадам з паризького пансіону?

— Немає.

— І фото чоловіка мадам, братів і сестер, інших людей з пансіону…

— !!!

— Чому?

Юсуф спершу розгубився. Потім зрозумів, куди гне полковник, і собі розсміявся, відповідаючи:

— Ні, командире… Бо ні з ким іншим з них я не збирався одружуватися…

Зулейха спитала так, ніби її те зовсім не обходило:

— Ця мадемуазель — ваша наречена?

Юсуф знов розсміявся:

— У бідолашки зараз уже, напевно, дітям років по десять-дванадцять… Якби сталося так, що ми одружилися, то, можливо, коли почалася війна, вона була б серед нас… Була б у вас невістка-француженка…

Останні слова були звернені, либонь, до матері.

Зулейха вела далі:

— І ви тоді, можливо, не стали б ворогом Франції.

— Хтозна, можливо…

— А ви були заручені офіційно?

— Офіційно ні… Але ми про все домовилися. Вона була з бідної родини, тому ніхто б не став перешкоджати дочці виїхати на схід. Навіть її мати не вважала за потрібне приховувати, що була б рада нашому шлюбові, і всіляко сприяла нашій дружбі. Дозволяла нам разом гуляти. Ну ж бо, спитаймо нашу матінку… У листах я їй на це натякав. Зчинився скандал… Вона висунула мені справжній ультиматум, сказавши, що відмовиться від мене. Правда ж, мамо?

Енісе-ханим, що стояла коло печі, здивувалася і вперто похитала головою, — так, ніби та небезпека існувала й досі.

— Ти все питаєш, чи прийняла б я за невістку французьку дівчину? Нехай Аллах боронить… Це будинок твого батька… Приводь кого завгодно, але я напевно знаю, що мене тоді тут не буде.

Всіх розсмішило це безглузде обурення. Юсуф узяв матір за плечі, притиснув до себе і лагідно потермосив за ніс та підборіддя:

— Мамо, та годі вже бурчати!

Враз, здається, лише для того, щоб не здатися старомодною в очах Зулейхи, Енісе-ханим сказала:

— Куди ж пак! Треба воно мені, як п’яте колесо… Хай мій син бере за дружину кого сам хоче. Я повинна поважати ту, кого назву невісткою, це мій обов’язок. Але ж і ви подумайте самі! Як я можу назвати своїми онуками дітей, що народяться від французької дівиці?

Зулейха посміхнулася:

— Але зараз є навіть мусульманки, які виходять заміж за іноземців.

Літню жінку, здавалося, образили слова Зулейхи.

— Не зрозумій мене неправильно, дочко, я не така нетерпима, — сказала вона. — Я нікому нічого не нав’язую. Нікого не засуджую. Кожен робить, що хоче… Я це лише про своїх дітей кажу.

Юсуф повертів у руках фото, яке забрав у Зулейхи, і, ніби злякавшись, що його зіпсують, легким жестом кинув до шухляди.

— Це справді була дуже хороша, дуже чиста дівчина…

І поділився з присутніми ще кількома своїми спогадами.

Зулейсі поведінка Юсуфа здалася трохи дивною. Авжеж, усі книги, яких вона начиталася, всі люди, які її досі оточували, напоумили її так, буцім основне заняття в житті чоловіка — це спокушати гарних жінок, які тільки трапляються йому на шляху. У тому середовищі повсякчас широко вживалися загравання, флірти… Інколи, за надто великої різниці у статках, суспільному становищі, у віці чи ще в чомусь, усе відбувалося не так очевидно. Тоді це вважалося єднанням поглядів і почуттів, маскувалося під професійні симпатії, але все це робилося єдино задля того, щоб прикрити ті самі хтиві бажання. І те, що гордо називалося «вищим світом», було не чим іншим, як зручною ширмою, прикрасою для цієї гри.

Спершу Зулейха не бачила великої різниці між золотозубим мануфактурником з масним волоссям, який серед наївних дівчат містечка зажив слави донжуана, та Юсуфом. Їй здавалося, що цей гордовитий провінціал, що чваниться своїми грошима, освітою і походженням, обов’язково мусить залицятися до неї. Тільки цим його бажанням вона могла пояснити його поведінку. Він часто заходив до них за їхнього побуту в Силіфке, інший раз дарував їй через посильних букети квітів та кошики з виноградом, а під час різних конфліктів, на балах і весіллях завжди був при всім параді й орденах. Їй треба було тільки дочекатися слушної нагоди, аби сильніше дошкулити, допекти і таки присадити цього чванька, який, здається, склав надто високу думку про себе, вважаючи дівчину легкою здобиччю для себе.

Отож Зулейха