Читати книгу - "Привид"

дешевший, і хоча обидва є метамфетамінами, я порошок терпіти не можу. «Льодок» — це такі білі кристалики, які зривають твою стріху, а той смердючий жовтий порошок, що продають в Осло, змішують то з борошном, то з цукром-рафінадом, то з аспірином, то з вітаміном В12 і бозна з чим іще. Для гурманів, так би мовити, продають розфасовані знеболювачі з присмаком спіду. Але я купив те, що в нього було з невеличкою знижкою за оптову покупку, і в мене ще залишилося достатньо грошей на амфетамін. А оскільки амфетамін — це чиста, нерозбавлена манна небесна в порівнянні з метамфетаміном, тільки спрацьовує трохи повільніше, я понюхав трохи спіду, ще дужче розбавив метамфетамін борошном і продав усе це біля Плати з фантастичним наваром.

Наступного дня я знову пішов до Туту і повторив цю бізнесову операцію, наваривши навіть більше, ніж попереднього разу. Через день зробив те ж саме: трохи понюхав, а решту розбавив і продав. Сказав Туту, що міг би продавати й більше, якби він давав мені товар на реалізацію, але він тільки розсміявся у відповідь. Коли ж я заявився до Туту вчетверте, він повідомив, що його бос запропонував мені співробітництво на п-п-п-постійній основі. Вони бачили, як я збував товар, і їм сподобався мій метод роботи. Якщо я продаватиму дві партії за день, що означало п’ять штук чистого навару, то взагалі не буде ніяких питань. Отак я став вуличним товкачем від Одіна та Лос-Лобос. Вранці я брав товар у Туту, а на п’яту мав приносити виручку та залишки. Денна зміна. Залишків ніколи не було. Близько трьох тижнів усе йшло добре. Та одної середи, коли я розпродав на набережній Віппетанген дві партії товару, набив кишені грошвою, а ніс — спідом, мені раптом подумалося: а якого біса я маю зустрічатися з Туту на вокзалі? Тому я настрочив йому текстове повідомлення, що їду у відпустку, і застрибнув на пором до Данії. Зі мною трапилося «затемнення», на небезпеку якого слід зважати, коли надто довго і надто часто приймаєш амфетамін.

Повернувшись, я прочув, що мене розшукує Одін. Чесно кажучи, я трохи всрався, бо знав, яким чином Туту заробив своє прізвисько. Тож я принишкнув і став отиратися в районі Грюнерльокка. Чекав на Судний день. Та Одіна турбували проблеми набагато важливіші за якогось там товкача, який заборгував йому кілька тисяч крон. У місті з’явився конкурент. «Чоловік з Дубая». Не на ринку амфетаміну, а на ринку героїну, і ця обставина була для Лос-Лобос набагато важливішою за всі інші. Дехто казав, що конкуренти — білоруси, дехто казав, що вони — литовці, а дехто — що вони норвезькі пакистанці. Однак усі сходилися на тому, що це була професійна організація, новачки нікого не боялися, і тому було б краще знати про них забагато, аніж замало.

То була гівняна осінь.

Я вже давно вилетів у фінансову трубу, роботи не мав і змушений був сидіти й не рипатися. Якось я знайшов покупця на апаратуру музичної групи в приміщенні на вулиці Біспегата, і він навіть приходив на ту апаратуру подивитися. Мені вдалося переконати його, що вона — моя власна. Зрештою, я ж тут жив, як-не-як! Залишилося тільки узгодити час, коли він зміг би приїхати і забрати її. І в цей момент з’явилася Ірен, наче той янгол-рятівник. Мила рудувата Ірен з ластовинням на лиці. Якось одним жовтневим ранком я щось робив з якимись хлопцями в парку Софієнберг, аж раптом з’являється вона, ледь не плачучи від щастя. Я спитав її, чи має вона гроші, і вона помахала карткою Visa. То була картка Рольфа, її батька. Ми пішли до найближчого касового апарата і випорожнили геть увесь його рахунок. Спочатку Ірен не хотіла, та коли я пояснив їй, що від цього залежало моє життя, вона зрозуміла, що просто мусить це зробити. Ми пішли до «Олімпена», попоїли там і попили, купили кілька грамів спіду, а потім повернулися до мене на Біспегату. Вона розповіла, що страшенно посварилася з матір’ю. І залишилася у мене ночувати. Наступного дня я взяв її з собою на вокзал. Там ми зустріли Туту. Він сидів на своєму мотоциклі в шкірянці з вовчою головою на спині. Незважаючи на стильну козлину борідку, піратський шарф на шиї і татуювання, що виднілися з-під комірця, він все одно мав вигляд огидного довбаного лакея. Забачивши, що я до нього йду, він ледь не зіскочив зі свого байка, щоби кинутися за мною навздогін. Та я й не думав тікати, а натомість віддав йому двадцять тисяч боргу плюс п’ять штук за процентами. Подякував за те, що він позичив мені грошей на відпустку. І висловив сподівання, що ми все почнемо з чистого аркуша. Позираючи на Ірен, Туту зателефонував Одіну. Я відразу ж зрозумів, що йому треба. А він знову поглянув на Ірен. Бідолашну і зблідлу красуню Ірен.

— Одін каже, що йому т-т-треба ще п’ять, — сказав Туту. — Якщо ні, то він наказав п-п-п… — Він замовк і глибоко вдихнув.

— Побити мене, — підказав я.

— Так. Прямо зараз.

— Гаразд, я продам тобі сьогодні дві партії товару.

— Тобі доведеться спершу за них зап-п-п-платити.

— Та годі тобі, я їх сплавлю за якихось дві години.

Туту окинув мене поглядом. Кивнув на Ірен, яка стояла на нижній сходинці і чекала.

— А як з нею бути?

— Вона мені допомагатиме.

— Дівчата стають гарними продавцями. Вона вже сидить на наркоті?

— Ще ні, — відповів я.

— К-к-крадій, — сказав Туту, вишкірившись на мене своїм беззубим ротом.

Я порахував свої гроші. Мої останні гроші. Вони завжди були останні. А тепер з мене витікає кров.

Через тиждень біля рок-кафе «Вулиця В’язів» переді мною та Ірен зупинився хлопець.

— Знайомся, це — Олег, — сказав я, зіскакуючи з парапету. — Познайомся з моєю сестрою, Олеже.

Обнімаючи його, я відчув, що він не опустив голови, бо дивився через моє плече. На Ірен. А крізь його джинсову куртку я відчув, як пришвидшено забилося його серце.

Полісмен Бернтсен сидів, закинувши ноги на стіл і тримаючи слухавку біля вуха. Він зателефонував до відділка поліції в Ліллестрьомі, що входив до території відповідальності поліції району Ромеріке, і представився як Томас Лундер, помічник-лаборант з кримінальної поліції. Поліціант, з яким він розмовляв, підтвердив, що вони щойно отримали пакунок з «Гардермоена», в якому, на їхню думку, містився героїн. Згідно зі стандартною інструкцією, всі конфісковані в країні наркотики мали доправлятися на аналіз до лабораторії відділу кримінальної поліції, розташованої в