Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарешті, саме на цій сесії Центральна Рада позиціонувала себе виключно як «орган української революційної демократії» і ухвалила «зараз же починати процес перетворення національної Української ради в Тимчасовий крайовий парламент» на основі «пропорційного національного представництва»[107].
Головним завданням такого «парламенту», як визначалося, було ухвалити «вироблений спеціальною комісією проект автономного статуту України перед винесенням його на Всеросійські Установчі збори», у зв’язку з чим мала «бути достигнута остаточна згода між всіма народами України щодо спільної політики і тактики на Всеросійських Установчих зборах»[108].
Немає потреби спеціально говорити про те, що останнє завдання було нездійсненним навіть теоретично і навіть у межах самої україномовної громади, давно і назавжди розділеної за економічною, соціальною, культурною, політичною, конфесійною та іншими ознаками.
Комісія з розробки статуту автономної України
28 червня пленум Ради без обговорення (так завжди бувало у важливих випадках) «з голосу» обрав членів Комiсiї з розробки проекту статуту автономії України. У протоколі засідання читаємо: «3. Обираються 30 членів Комісії по складанню проекту статуту автономії України»[109]. Далі в документі наводиться перелік 26 прізвищ[110] представників п’яти партійних фракцій УЦР — по четверо від кожної та шестеро обраних персонально від пленуму Ради (за партійною належністю троє з них були соціал-демократами, двоє — есерами, один представляв соціалістів-федералістів).
Отже, найбільша партійна фракція в УЦР — есерівська — була формально представлена в Комісії шістьма особами, менша за неї УСДРП — сімома (якщо не брати до уваги голос дружини М. Грушевського, яка формально належала до «трудової» партії), інтелектуально адекватна УПСФ контролювала п’ять голосів — так само як і народно-революційна, яка спромоглася провести одного зі своїх членів по списку «трудовиків».
Найбільшою за кількістю «фракцією» були люди, про освіту яких нічого невідомо (десятеро); друге місце посідали історики та археологи (семеро). Усі інші «пасли задніх»: це літератори та журналісти (троє), студенти-недоуки та ті, хто мав досвід парламентської законотворчої роботи у складі I Державної думи (по двоє). Замикали цей умовний «фракційний» список лікар-ветеринар та інженер-агроном. Що в такому славному товаристві залишалося робити двом (!) професійним правникам, залишається лише гадати.
16 із 26 членів «конституційної комісії» можна віднести до молодої генерації національних політиків, які не мали за плечима ані серйозного життєвого, ані політичного досвіду.
Якщо проаналізувати наявні дані про вік членів Комісії, то легко дійти висновку, що вони належали до трьох різних генерацій. Семеро з тих, про кого дані збереглися, не мали й тридцяти (наймолодшим тут був двадцятитрирічний М. Шраг); шестеро належали до генерації сорокарічних; троє перейшли п’ятдесятирічний поріг; «старійшині» серед членів Комісії, Іллі Шрагу, того року виповнилося сімдесят. Ще про сімох даних поки що немає, але, беручи до уваги їхню дуже коротку «кредитну» історію в українському націонал-соціалістичному революційному русі, ми ризикнемо висловити припущення, що їм також не виповнилося тридцяти.
Очевидно, що пересічний член Комісії, яка мала реалізувати надзвичайно складне інтелектуальне завдання, а саме — підготувати проект Основного закону для тридцятип’ятимільйонного народу (який, як стверджували люди, що взяли на себе відповідальність від імені цього народу говорити, ні про що інше, як про окремішнє державне життя, і не мріяв), був молодою людиною без будь-якої систематичної освіти, але національно «свідомим» прихильником радикальних націонал-соціалістичних теорій та практик. Серед цих «свідомих» восьмеро (якщо не враховувати дружину М. Грушевського) були «свідомими» настільки, що свідомо пішли на співробітництво з людоїдами-більшовиками, перебравшись після ганебного краху т. зв. «національно-визвольних змагань» на територію Радянської України.
Остаточний склад Комісії з вироблення статуту автономної України мав на 28 червня 1917 р. такий вигляд:
Й. Гермайзе (до хрещення — Самуїл-Йосиф-Геніх, 1892—1958 рр.). Суспільне надбання
від пленуму УЦР:
М. Біляшівський (1867 р. н., археолог, мистецтвознавець, у минулому — депутат I Державної думи, член УПСР);
Йосип Гермайзе (1892 р. н., історик, у 1930-ті рр. — керівник Археографічної комісії УВАН, член УСДРП);
М. Грушевський (1866 р. н., історик, за радянських часів — академік АН УРСР та АН СРСР, член УПСР);
М. Огородній (?, освіта невідома, член УСДРП);
П. Пожарський (1878 р. н., кооператор, історик кооперативного руху, член УСДРП);
І. Шраг (1847 р. н., адвокат, депутат I Державної думи, член УПСФ);
від УСДРП:
Сергій Вікул (1890 р. н., журналіст, у 1930-ті рр. — дійсний член ВУАМЛІН);
К. Калиненко (?, освіта невідома, писар фінансової комісії УЦР);
М. Ковальський (1885 р. н., правник);
Л. Чикаленко (1888 р. н., археолог).
К. Вротновський-Сивошапка (1890—1929 рр.)
від УТП:
Костянтин Вротновський-Сивошапка (ветеринарний лікар);
Марія-Іванна Грушевська (громадська діячка у Львові, перекладач з французької мови);
В. Коваль (1885 р. н., інженер-агроном, у 1920-ті рр. — викладач київських інститутів);
І. Сніжний (?, освіта невідома, член УРДП);
М.-І. Грушевська (1868—1948 рр.). Суспільне надбання
від УРДП (УПСФ):
С. Єфремов (1876 р. н., літературознавець, у 1920-ті рр. — віце-президент ВУАН);
А. Ніковський (1885 р. н., літературознавець, журналіст, у 1920-ті рр. — співробітник ВУАН);
В. Прокопович (1881 р. н., історик, журналіст);
О. Шульгин (1889 р. н., історик);
від УПСР:
А. Збаразький (?, член російської партії соціалістів-революціонерів, освіта невідома);
М. Кияниця (?, освіта невідома);
Микола Чечель (1891 р. н., студент-недоук Петроградського інституту шляхів сполучення);
М. Шраг (1894 р. н., студент-недоук Московського університету, у 1930-ті рр. — економіст, викладач економіки в радянських ВНЗ, в майбутньому — встановлений агент НКВС);
від УНРП:
М. Любинський (1891 р. н., освіта невідома, у 1930-ті рр. — співробітник Інституту наукової мови ВУАН);
Віктор Павелко (?, прапорщик, освіта невідома);
Ю. Павловський (?, кооператор, освіта невідома);
В. Химерик (?, сільський активіст, освіта невідома)[111].
Отже, вся сукупність гасел і практичних дій Української Центральної Ради та всіх її інституцій свідчить про її свідомий курс на прямий розрив із законним правовим простором та вихід за його межі. Тогочасне законодавство (власне, як і сьогоднішнє) трактувало такі дії однозначно: «державна зрада», з усіма правовими наслідками, які випливали з такої кваліфікації. Але звертати увагу на такі дрібниці в напівпаралізованій війною країні не доводилося.
Декларація Генерального секретаріату: шлях до громадянської війни відкрито
Декларація Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р.[112] починається зверненням: «Шановні збори!». Чи не одиноку спробу проаналізувати документ здійснила Тетяна Бевз: декларація стала першим програмовим документом Генерального секретаріату, «це була своєрідна програма дій»[113].
Укладачі збірки УЦР, у свою чергу, окремо звернули увагу дослідників, що зазначена дата — це не день ухвалення документа, а день його опублікування; при цьому його текст подано не за оригіналом, а за варіантом, оприлюдненим у 10 числі «Вістей з Української Центральної Ради» — офіційному органі УЦР. На підставі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.