Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

У відповідь на звук усередині одразу реагують.

Мені здається, що я навіть чую, як скрипить крісло, в якому батько дивиться вечірні новини. Але мені лише здається.

На порозі з'являється мати.

Мені вартує великих зусиль не впасти їй на плече.

Кажуть, діти залишаються дітьми, доки живі батьки. І сьогодні мені, як ніколи, хочеться материнської ласки та впевнених слів батька: «все буде добре, маленька».

Але я натягую на обличчя посмішку, яка, напевно, виглядає гримасою.

І одразу вітаюся з мамою.

– Віта! Що ти наче чужа, я вже думала, що батько ключі забув…

Я не встигаю пояснити, чому постукала, мама й сама помічає дорожню сумку в руках. У ній не всі речі, які я встигла перевезти до Каріни, найнеобхідніші.

– А що у сумці?

Я дивлюся на маму, мама на мене…

У її погляді немає ні грама занепокоєння, лише цікавість, трохи втоми. Звісно, звідки ж їй знати?

– Мої речі. Мамо, я хочу тобі дещо…

Слова – магія.

Вони вміщують у кілька складів найбільші перемоги та поразки кожної людини.

Однак я не встигаю їх вимовити, з глибини будинку випливає, інакше й не скажеш, мамина шкільна подруга, якій дісталося ще й почесне звання моєї хрещеної. На моєму обличчі, напевно, відбивається невдоволення, мама непомітно смикає мене за рукав, щоб ширше посміхнулася. Я вже не знаю, чому мама тримає у своєму житті Тетяну (тітку Таню). Навіть я вже зрозуміла, що вона з себе представляє малоприємну людину.

Ми з татом на дух її не переносимо. Тож мама і запрошує її, коли батька немає вдома. Ця жінка, здається, бачить сенс життя в тому, щоб про когось пліткувати. Ось і уся її характеристика. З нею навіть неможливо вести діалог, вона щоразу приходить і вивалює на маму тонну непотрібних даних, хто з ким зійшовся, розійшовся, хто з ким на тижні переспав.

Незабаром я сама потраплю до «хроніки тітки Тані».

– Віталінка, – розкриває обійми Тетяна.

– Здрастуйте, тітко Таня, – видавлюю я з себе.

У глибині душі в мене справжнє цунамі. Була б я сміливіша, я б їй сказала все. Їй і мамі, яка просто стоїть, і чекає, коли ми обміняємось цими люб'язностями.

Я сита по горло неприємностями і ці безглузді церемоніальні розмови виводять мене з себе як по клацанню пальця.

Запитання Тетяни не змінюються.

Як ти? Як здоров'я? Як Дамірчик?

Саме так. «Дамірчик».

Мене досі верне від того, як вона вішалася на шию моєму чоловікові при кожній нагоді. Якщо врахувати, що Дамір (той Дамір з минулого, який ставився до жінок шанобливо) завжди відповідав їй посмішками і компліментами, я, мабуть, трохи ревнувала. Потім, по дорозі додому, ми обговорювали це, посміюючись над жагою Тетяни до чоловічої уваги, але це таки було неприємним для мене.

– Чи не надумали ще ляльку завести?

Наче це так просто.

Я закипаю ще сильніше.

Тетяна, завдяки моїй мамі, чудово знає про мої проблеми, знає, як ми намагалися. Однак вона щоразу ставить питання саме так: чи не вирішили.

– Знаєте, я сьогодні так втомилася, деякі речі мамі завезла… – кажу Тетяні, сподіваючись, що мама підіграє мені. – Я розберу їх там, а ви розмовляйте.

Я сподіваюся, що мама згадає, як я не люблю тітку Таню в нашому будинку, або їй хоча б стане цікаво, що ж у сумці – і вона виведе цю жінку з кислотно-червоним пофарбованим волоссям кудись подалі.

– Передавай привіт Дамірчику, – кидає Тетяна.

«Господи Боже мій. Та замовкни ти вже», – думаю я. Але привітна, добре вихована дівчинка Віталіна натомість розвертається, посміхається і змахує рукою, типу, так, обов'язково передам!

Я входжу до своєї старої кімнати і зупиняюся на порозі.

Порожні коробки, стара дошка для прасування, на ліжку один матрац, в кутку висить гірлянда з павутини.

Я роблю глибокий вдих і кидаю сумку на підлогу. Мої рецептори вловлюють лише затхлість та частинки пилу. Але мої очі бачать кімнату, в якій я провела чудових сімнадцять років. В якій була щасливою ще до зустрічі з моїм чоловіком Даміром.

Позаду зачиняються двері, я чую, як мама швидкими кроками йде до мене.

– Віталіно, дочко, які це речі ти мені привезла? – кричить вона.

***

Дамір сидить над макаронами з куркою, які не викликають апетиту.

Тимур поглинає їжу з такою жагою та захопленістю, що Дамір з останніх сил стримується, щоб не розсміятися.

Чи не прокоментувати це.

У глибині душі він хоче почуватися так само, як брат, але не може… Він у повному лайні, життя – лайно, робота – лайно, а сім'ю, яка витягувала його на поверхню, він щойно розвалив.

– Смачно, правда? – піднімає очі Тимур.

– Так, нормально.

Вони з братом уже обговорили його подорожі, поїздки, погоду за вікном, ранню осінь, навіть штучний інтелект проскочив у розмовах. Нині вони затихли. Дамір відчуває, що незабаром настане момент Х. Бачить себе і брата, немов із боку. Один не наважується розповісти правду, другий – спитати про цю правду.

– Так… Що там із Віталіною трапилося? – Вимучує питання Тимур.

Він відкладає вилку.

Дамір, навпаки, вдає, що йому раптом захотілося поїсти.

Дивно визнавати, але він ні з ким не обговорював свою зраду.

Не доводилося.

Віталіна, зважаючи на все, не розповіла своїм батькам. Дамір обмежився заявою, що вони розлучаються – для своїх батька та матері. Решта, з ким він ділився новиною, отримувала від нього зарплату і свою думку тримала при собі.

Брат – інша річ.

Це і добре, і погано.

– Я їй зрадив, – відповідає Дамір. — Я тобі так телефоном і сказав.

Можливо, він щойно й збирався сказати правду…

Точно, збирався. Соромно. Простіше далі відпиратися, наче «так просто вийшло». Дамір на ходу виправдовує себе. І починає ірраціонально злитися на брата, який сидить, дивиться майже зарозуміло.

– Як це сталося?! – Запитує брат.