Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

Це був, очевидячки, дуже великий Комар.

«Завбільшки з курча», — подумала Аліса. Але вона не боялася його, після того як вони так довго розмовляли між собою.

— Значить, ти не любиш комах? — продовжував Комар спокійно, ніби нічого не трапилося.

— Мені подобаються ті, що вміють розмовляти, — сказала Аліса. — Але там, де я живу, вони ніколи не розмовляють.

— З якими комахами ти водишся там, де ти живеш? — поцікавився Комар.

— Я взагалі не воджуся з комахами, — пояснила Аліса, — бо я їх боюся, особливо великих. Але я можу розповісти тобі, як кого звати.

— Вони, звичайно, озиваються на своє ім’я? — недбало зауважив Комар.

— Я не чула про це.

— Нащо ж тоді їм потрібне ім’я, — сказав Комар, — якщо вони не озиваються на нього?

— Їм, може, і не потрібне, — промовила Аліса, — але я гадаю, що воно потрібне людям, які дають їм назви. Інакше нащо тоді речі мають назви взагалі?

— Не знаю, — відповів Комар. — Там далі, он у тому лісі, ніщо не має назв. Однак перелічуй назви комах, ти гаєш час.

— Ну, у нас є Коник, — почала Аліса перелічувати на пальцях.

— Зрозуміло, — сказав Комар. — Он на тому кущі, дивись, сидить Коник-Гойдалка. Він зроб­лений з дерева і гойдається на гілках.

— А що він їсть? — запитала Аліса, дуже здивована.

— Сік і тирсу, — пояснив Комар. — Продовжуй про комах.

Аліса страшенно зацікавлено зиркнула на Коника-Гойдалку і вирішила, що того недавно пофарбували, такий він був яскравий і липкий. Потім вона продовжувала:

— Крім того, у нас є Бабки.

— Поглянь на гілку над твоєю головою, — промовив Комар. — Ти побачиш там Різдвяну Бабку. У неї черевце — пиріг з ізюмом, крильця з гостролисту, а голівка горить у ромі.

— А що вона їсть? — поцікавилася знову Аліса.

— Солодку пшеничну кашу і пироги з начинкою, — відповів Комар. — А моститься вона в торбі Діда Мороза.

— Крім того, у нас є Хрущі, — провадила Аліса після того, як подивилася на комаху, у якої горіла голівка, і думала про себе: «Може, комахи так люблять летіти на вогонь тому, що хочуть стати Різдвяними Бабками!»

— Он у тебе під ногами повзе, — сказав Комар (Аліса злякано відступила), — Хрущик. У нього крила — тоненькі шматки хліба з маслом, черевце — шкуринка, а голова — головка цукру.

— А що він їсть?

— Чай з вершками.

У Аліси майнула нова думка.

— А коли не буде чаю з вершками? — висловила вона свою догадку.

— Тоді, звичайно, він загине.

— А це ж буває часто, — зазначила Аліса замислено.

— Раз у раз, — сказав Комар.

Після цього Аліса кілька хвилин мовчала, роздумуючи, Комар тим часом розважався, кружляючи у неї над головою. Нарешті він сів і сказав:

— Гадаю, що ти не хочеш залишитися без ім’я?

— Справді, не хочу, — занепокоєно відповіла Аліса.

— Не знаю, — продовжував Комар безтурботно. — Тільки уяви собі, як зручно буде, коли тобі вдасться повернутися додому без нього! Наприклад, твоя гувернантка хоче покликати тебе готувати уроки. Вона гукне: «Іди сюди...» — а далі нікуди, бо не знатиме, як тебе кликати. Ти, звичайно, зовсім не зобов’язана іти, розумієш.

— Я певна, що з цього нічого не вийде, — сказала Аліса. — Гувернантка нізащо не пропустить уроків через це. Якщо вона не зможе пригадати моє ім’я, вона покличе: «Годі, міс!» Так називають мене слуги.

— Ну, якщо вона скаже лише «Годі, міс» і нічого не додасть, — зауважив Комар, — ти можеш ухилитися від уроків. Ніби ти не зрозуміла, що саме «годі». Це жарт. Мені хочеться, щоб ти утнула його.

— Чому вам хочеться, щоб я утнула його? — запитала Аліса. — Це поганий жарт.

Комар лише важко зітхнув, і дві сльози скотилися по його щоках.

— Вам не слід вигадувати жарти, — сказала Аліса, — якщо вони так вражають вас.

Знов почулося сумне зітхання. Цього разу, здавалося, Комар вклав самого себе в зітхання, бо, коли Аліса подивилася на гілку, там не було нікого. Вона вже змерзла, сидячи так довго нерухомо, тому підвелася і пішла.

Незабаром вона вийшла на галявину, за якою починався ліс. Це був надзвичайно похмурий ліс, і Аліса побоювалася ввійти в нього. Проте, трошки подумавши, вона вирішила іти далі.

«Я нізащо не хочу іти назад», — подумала вона. А це був єдиний шлях до Восьмого квадрата.

— Це, мабуть, той ліс, — задумливо сказала Аліса, — де речі не мають назв. Цікаво, що станеться з моїм ім’ям, коли я зайду в ліс? Мені не хочеться залишитися без нього. Адже тоді доведеться давати мені нове ім’я, і я певна, що воно буде жахливе. Але як буде смішно розшукувати створіння, яке дістане моє ім’я! Це, розумієте, нагадує оголошення про загублених собак: «Відгукується на ім’я “Швидкий”, в мідному нашийникові...» Лише уявіть собі, доведеться гукати всіх «Аліса!» — доки хтось не обізветься! Проте, якщо у них є розум, вони взагалі не обізвуться.

Перебираючи все це в думках, вона підійшла до лісу. Це був темний прохолодний гай.

— Хай там як, дуже приємно, — сказала вона, коли ступила під тінь дерев, — після такої спеки опинитися під... під... чим? — продовжувала вона, дуже стурбована тим, що не могла пригадати потрібного слова. — Я хочу сказати, опинитися під... під... під... цим, розумієте! — і вона поклала руку на стовбур дерева. — Як же це називається? Чи воно не має назви?.. Ну, звичайно, не має!

Вона мить постояла мовчки, роздумуючи. Потім раптом почала знову:

— Отже, це трапилося все ж таки! Як же мене звуть? Спробую пригадати. Мушу! — Але її рішучість мало допомогла. Після довгих роздумів вона змогла сказати лише: — Л, я знаю, моє ім’я починається з Л!

Тут з лісу вийшов молодий Олень. Він дивився на Алісу великими лагідними очима, але зовсім не боявся її.

— Іди сюди! Іди сюди! — промовила Аліса і простягла руку, щоб погладити його. Але Олень трохи відскочив і продовжував дивитися на неї.

— Як тебе звати? — нарешті заговорив Олень. І який ніжний і ласкавий голос був у нього!

«Якби я сама знала!» — подумала бідолашна Аліса. Вона сумно відповіла:

— Зараз ніяк.

— Подумай ще раз, — порадив Олень. — Так не годиться.

Аліса подумала, але з цього нічого не вийшло.

— Будь ласка, скажіть, як вас звати? — несміло промовила вона. — Можливо, це допоможе мені.

— Я скажу тобі, коли ми відійдемо трохи далі, — сказав Олень. — Тут я не можу пригадати.

І ось вони пішли лісом. Аліса ніжно обняла Оленя за м’яку шию. Так вони дійшли до іншої галявини. Тут Олень раптом підскочив і звільнився від обіймів Аліси.

— Я Олень! — гукнув він радісним голосом. — Ой лишенько! Ти людська дитина! — У його чудових темних очах майнув жах, і наступної хвилини він стрімголов помчав геть.

Аліса дивилася йому вслід, ладна заплакати від досади, що її маленький супутник так раптово зник.

— Але тепер я знаю своє ім’я, — сказала вона. — Це трохи втішає мене. Аліса... Аліса... Більше я його не забуду. А зараз за якою з цих стрілок мені слід іти, цікаво?

На