Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

Черниша хотіли спинити, та навряд чи б це комусь вдалось.

— Постріляю! Постріляю! — кричав Черниш, як навіжений, і волік поперед себе «полоненого» на вулицю. Виштовхав і впхнув у багно за куренем.

— Вилазь!

— От лихо, — прицмокнули з того ж кутка.

У цю хвилину зайшов Хведько. Він саме змінився і хотів розігнати сон зайвою чаркою в Черниша. Вгледів чудну кагалу, що вивалювалася на вулицю.

— Наливай!

Якийсь налив Хведьку чарку.

— То Черниш чи що?

— Угу.

— А чого він завівся?

— А… скарб знайшов…

— Як то?

— Та…Упився вже розтриклятий вкінець… Бачив, собака дохлий коло радного кола скраю другу неділю валяється?

— Бачив.

— Ото заходе Черниш опівночі, п’яний, як свиня, де й нализався, каже, скарб то, а не здохлятина! Ніби чув од когось, що скарби падлом перекидаються як коли. Сам наче бачив, як воно опівночі в купу злотих перекинулося… Червінцем якимсь тутечки тряс. Не інакше як у кума свого, гад, позичив та й забувся. Третій тиждень не прохмеляється, скотина…

— А… — протягнув Хведько. — Шевчика б вам сюди… Ти чув, Вернигора явився?

— Не чув.

У цю хвилю Черниш тягнув худого пристаркуватого козака до майдану. Стало трохи розвиднюватися.

— Носом! Носом натовчу!

— Та…та… к-ку-у-ди? В здо-о-х-ляку?

— На, їж!

Черниш кинув того додолу коло падла.

— Здохляка йому…

— Ну шо? Здохляка! Чого було і йти…

— Здохляка?!

Черниш підбіг до покидька на землі.

— Здохляка?! У! Суко! Отака здохляка?!

Скопив напівперегниле тіло та й жбурнув об стіну ближнього куреня. Бухнуло, задзвеніло і на землю посипались червінці.

— Здохляка?!

— Да-а… — старий нахмурив брови. — Хитрий ти, Черниш…

— Хитрий, а я про шо кажу..

— Недурно, недурно. Те краше збирайте, поки не втікли, — пролунав десь іззаду голос.

— Хто? — обоє розвернули голови.

— Червінці…

— Куди вони втечуть? — Черниш вдивлявся у невисоку постать навпроти. — А ти хто будеш?

— Вернигора. Не взнав?

— Тю! Взнав не взнав — я руки витягнутої не бачу. Гарна сьогодні в жида проклятого Мойші медовуха. Хе-хе! А ти чого тут швендяєш?

Вернигора мовчав. Тоді махнув рукою на купу червінців.

— Лови он.

На місці скарбу сиділа, склавши лапки, маленька чорна кішечка.

— Тю, привиділось, — Черниш протер очі.

Кішка скочила на лапи, випнула спину і засичала. Тоді шмигнула геть за курінь.

— Лови шльондру! — Черниш жбурнув шаблею в кішку. Не влучив. — Етсь! — махнув рукою. — Пішли. А де Вернигора?

— Хтозна де й дівся…

— Пішли.

Вже йдучи, Черниш поліз в кишеню за червінцем та витягнув замість нього жмуток чорної шерсті.

— Тьху! Таки гарна сьогодні медовушка в проклятого жида!

Тим часом тінь Вернигори прошмигнула коло порохових сховищ.

V

— Ну маю я вже, тітонько, їхати, бо дядьки на підводах ждуть…

— Чекай, доню…Чекай… Сядь коло мене тут, Галечко. Сядь…

Дівчина здивувалась дуже, бо тітка за все життя ніколи її й на ймення не називала, як не роздратована, то хіба «ти», ото: «гей ти, принеси охваток», або: «слухай, ти». Образливо було Галі й боляче в такі хвилі. «Ніби й людина як людина, а чого ж так ображати?» — думала дівчина. — «Ніби й помагаю все по хазяйству, й не вередую, як її діти, і клопоту через мене нема… Ет!» То ще й нічого, коли не роздратована. А розлютиться чого, то як ушпарить по шиї:

— Наволоч!

Вибігає Гала з хати, ллє сльозинки гіркі, до садочку прямує. Там ото вона сяде коло вуликів сусідських (бджоли не кусали її ніколи, рівно як і комарня надвечірня), виплачеться вволю під липами, щоб ніяке чуже око не бачило, та й сидить мовчки. Любить Галя так ото дивитись кудись удалечінь Ще в дитинстві було, діти, ті чи до річки, чи яблука красти, чи в довгої лози, а Галя ні. Присяде Гала десь на пагорбі чи на могилі половецькій аж у степу за селом, і сидить непорушно. Довго сидить. Годинами. Очі широко-широко розплющить і дивиться вдалечінь, доки домашні шукати не кинуться, і тітка в черговий раз не вилає. Так ото і зараз Галя виплакала оченята і сидить.

Тітка кличе завжди, гукає наче винувато з порогу:

— Йди! Йди до хати! Чуєш? Спати вже ходім.

Галя не зайде, як не позвуть.

Ніч глупу просидить, а не зайде.

— Слухай, Галинко, що я скажу тобі. Стара я вже, доню, стара. І бачу, мо’, смерть моя підходе. То я хочу перед тобою, Галинко, висповідатись за все.

— За що, тітонько?

— Не перебивай, Не перебивай, дитинко. Багато я тобі зла вчинила. Погана я людина, мабуть, Галю, а ти хоч прощай мене, хоч не прощай, а я в тебе прощення прошу. Прости мене, доню. Уперта я була все життя, ненависна. А от підходе до смерті, чую я, що не так робила, як треба, — пробач мені, доню.

Стара жінка втерла скупі сльози.

— Ну що ви, за що?

Галя тим більш плаксива, голосно розридалась.

— Прости мене, доню.

Тітка винувато нахилила голову.

Галя ковтаючи сльози, видавила з тремтячих грудей:

— Прощаю…

— Дай, донечко, я обніму тебе.

Обнялись і дівчина відчула, що тітка обнімає її так міцно, як свою кровинку.

Від’їжджаючі вози підняли страшенну стіну пилу і куряви. Таку, що через неї не видно було світу. І тільки видно було в тій стіні вузенький просвіт у вигляді жіночої постаті, що проводжала чужу, не свою дитину аж до перехрестя, як рідну.

До самих околиць чувся Галі її оклик:

— Донечко…

VІ

У корчмі стоїть п’яний перегар і стіна тютюнового (та й не тільки) диму. Якісь п’янички то лаються, то затягують пісню на всю околицю:

      … Виплакала Марусенька

                     Свої ясні очі, —

то хапають один одного за комір. Шабаш, шум і ґвалт… Прийшла якась жіночка — тягне чоловіка додому:

— Іди вже, п’яна тварюко! Ой людоньки-людоньки! Я ж і жито жала, і снопики рядочком складала, а цей бусурманин усе з кумами п’янствує. А тьху! — Ірод! — молодиця розвернулась і рушила до виходу. Вслід посипались п’яні прокльони і матюки.

За крайнім столом у кутку сидять якісь двоє. Там темно, видніються лише постаті. Один наче якийсь кволий, згорблений, скалічений. Все попихкує люлькою, від якої тягне якийсь дивний незвичайно густий дим. Другий — певне козак — у міру широкоплечий, із двома шаблями на боку.

— Ти не розумієш самої суті розвитку народів. Усі народи зустрічають