Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

— І що сталося далі? — нетерпляче запитав я, відчуваючи, як гнів підійматися в мені.

Лютер зітхнув, перш ніж продовжити:

— Я був змушений її вбити. Використавши хитрість, я отруїв її ліжко. Вона померла... принаймні так я думав. Коли я повернувся, щоб знищити сосудців, їх не виявилось у лабораторії, як і тіла королеви.

— Ну якщо це вона, то я так розумію у тебе нічого не вийшло. — З насмішкою промовив я, відчуваючи, як гнів з кожною секунду наповнював мене, наче я відчував що щось наближається, або не я...

— Здається що так. Тоді я вирушив до Скальної фортеці за допомогою, але сосудці вже взяли під контроль Туманний ліс. Я приховав це від інших лордів... Тільки я знав, що Королева завжди була за цим, і майже все, що знали про це інші, було брехнею. — Голос Лютера затремтів від гніву.

Він пильно подивився на мене й сказав:

— Її треба вбити раз і назавжди. Щоб вона більше не повставала з мертвих. Вона відпустила нас тому, що полювання на переляканих, мов звірів, її розважає. Але не думай, що вона зупиниться лише на цьому.

Я подивився на нього, заповнений здивуванням і недовірою:

— Чому вона тебе не вбила? Чому ти ще тут, Лютер?

— Можливо, вона ще має до мене справи, або просто вирішила, що їй цікавіше грати зі мною, ніж відразу позбутися. Вона завжди любила гру, — сказав він, зітхаючи важко, опускаючи свій зір кудись в підлогу, наче в пустоту.

— Ти завжди щось приховуєш, Лютере. Мені набридло це. — Я відчував, як роздратування його таємничістю росте кожної хвилини.

— Як скажеш, друже. — Спокійно промовив Лютер з невеликою посмішкою.

     Ніч настала й обіцяла бути однією з найскладніших у нашому житті. Темний туман, як відчайдушна звірина, безперервно намагався прорвати нашу магічну стіну, але відштовхувався її невидимою силою. Лютер, зосереджений та відчайдушний, готувався до серйозної сутички. Його невразливість була не більше ніж маска, яка цього разу вже не могла приховати його страху. Видимість впевненості тремтіла, як і він сам, сидячи з напруженим обличчям.

     Я відчував, як напруга всередині мене зростає. Лютер завжди був тим, хто контролює ситуацію, але зараз він виглядав трохи наляканим. Мій розум борсався у спогадах про те, що сталося. Королева, яка з'явилася так раптово, її погляд, що пронизував до самого серця, і слова Лютера, що відкрили переді мною нову грань цієї похмурої історії.

     Я намагався зосередитися на своїй ролі у цьому всьому. Ми були разом, і хоча я все ще сумнівався у Лютері, розумів, що він єдиний, хто може допомогти мені вижити в цьому світі. Я вдихнув глибше і глянув на нього.

— Ми виживемо, Лютере. Зараз не час здаватися.

— Мене завжди бавили твої спроби мене підтримувати, Альфір.

     Він підняв голову, його очі блищали від болю і втоми, але в них з'явився проблиск надії. Він кивнув, ніби намагаючись повірити в мої слова, і знову зосередився на закляттях, створюючи ще один бар'єр проти наступаючої темряви.

     З кожної сторони до нас намагалися пробитись туманні демони, підконтрольні Королеві та її сосудцям, врізаючись у магічний бар'єр та гинучи. Старець з кожною хвилиною все важче витримував натиск, а його обличчя покривалось кров'ю, що виступала з-під повік та крапала з носа. Видно було, як він напружує кожен м'яз, утримуючи захисний бар'єр. Його постать виглядала виснаженою, але впертою у своїй боротьбі. Попри біль та зусилля, в його очах все ще горів вогник рішучості.

     Відчуваючи наближення ворогів, я не міг стояти осторонь. Оголивши меч, я підійшов ближче до бар'єра і почав уражати кожного, хто намагався його прорвати. З кожним знищеним противником через мій меч проходила сила, не просто життя, а справжнє диво. Енергія загиблих істот перетікала до мого персня, а потім розповсюджувалася моїм тілом, наповнюючи мене новою силою.

     Лютер помітив, як я накопичував енергію, і навіть виразив своє схвалення. Почуття ейфорії, яке мене охоплювало, було неймовірним, давало абсолютне задоволення. Моє бажання ставало все більшим. Я прагнув сильніших істот, більше великої сили... більше душ! Це було вперше, коли я відчував контроль над цією силою, але не без допомоги Лютера. Він підтримував не тільки магічний бар'єр, а й мою стабільність і адекватність, щоб уникнути повторення попередніх подій. У ті хвилини я нарешті усвідомив, наскільки потужним чаклуном був мій супутник, якого я, на жаль, недооцінював у минулому і відносився зверхньо до нього.

     Але магічна стіна почала слабшати, несучи з собою тривогу щодо потенційного зламу оборони. Стихія тьми й хаосу наполегливо намагалася прорвати наші захисти, але я був достатньо сильним, щоб вбивати цілий натовп ворогів майже без зусиль. Навколо нас утворилось справжнє кладовище тіл демонів і духів Королеви. До мене навіть почала повертатись пам'ять, я згадав я у пориві неконтрольованої ярості знищив всіх солдат Йоунура... Це жахливо. У цьому хаосі я починав бачити Королеву, її образ якось вирізнявся... вона повторювала свій заклик у моїй голові: "Вийди!" Здається, у якийсь момент я майже піддався і був готовий покинути магічний притулок, але голос Лютера в останню мить відволік мене від фатального рішення.

— Альфіре, не піддавайся! — прокричав Лютер спокійним голосом.

     Я почував себе маріонеткою, розірваною між двома потужними ляльководами. Йшов час, вороги напирали з усіх боків з ще більшою силою, і вже навіть я не мав достатньо людської сили, аби стримати їх натиск. Лютер видавав ознаки виснаження, бар'єр тріщав під тиском. Королева наближалася, аж поки не опинилась безпосередньо перед захистом. Її слуги відступили, а туман став густішим, ніж будь-коли.

— Слухай мене, Альфіре. — Голос Лютера звучав спокійно, хоча його тіло трясло від напруги. — Ти повинен контролювати цю силу. Не дай їй поглинути тебе.

— Легко тобі говорити, — відповів я з гнівом. — Ти навіть не розумієш, що це таке. Я відчуваю, як вони тягнуть мене, як хочуть зламати мене!