Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

селитися коло Кам’яної Могили. Як-небудь розташувалися болгари й посіяли пшеницю. Того ж таки року задув вітер і здмухнув посіяне зерно в кураї та цілини, й дрофи та хохітви [76] поїли пшеницю. Гірко на дідах-делегатах окошився той вітер. Добре послухалися діди всяких слів і розмов про своє делеґатське око. Але йшов час і болгари збудували собі доми.

В таких самих домах вони жили були під турецькою рукою в Болгарії. Тільки там ці доми були з дикого каменю, а тут будували болгари з цегли. Грошей їм вистачало й цегельні на дорогих дровах привезених із півночі пекли цеглу для болгарських сіл. Тракт був далеко й царська десниця не дуже непокоїла болгарів. Знову в честь і в славу стали згадувати дідів-делеґатів.

Але після революції першої й після колективістської революції на селі, оті двадцять два кілометри знову далися взнаки. Виріс найкращий на район колгосп «Комунар», а район став у Коларівці за двадцять два кілометри. У Коларівці школа семирічка, Коларівка концентрує запаси, в Коларівці вирішаються справи. Двадцять два кілометри треба плисти до Коларівки океанами осіннього багна. Четверо добрих коней ледве тягнуть легеньку тачанку.

Знову недобрим словом споминають дідів-делеґатів.

XXXII

– Усім не догодиш, – крекчуть діди-делеґати, перевертаючися в гробах.

Пливуть коні через землі степовиків-українців, гуркотять через шосе Бердянське-Токмак і впливають ізнову в землі болгарські. Двадцятип’ятитисячник замголови «Комунара» кубанець Кошевський, (робітник котельного цеху в Сталині розповідає своє життя стриманим голосом, що не зменшує, а збільшує вражіння від його гігантського атлетичного тіла. Від дитинства на Кубані він переходить до труби дизеля в артілі «Комунар».

Трубу цю ставили не раз, і кожного разу завалювалась земля навколо від двиготу дизеля. Нарешті, він сам з’явився на млин і своєручно установив трубу – тепер дизель працює без перебоїв.

На млині тім живе голова КНС Радоловки, молодий хлопець і чорнявий без найменшого сліду з бороди чи вусів. Труба, що так довго не хотіла ставати на своє місце, нагадала йому італійця Манцоні.

Італієць Манцоні приїхав з Мелітополя на станцію Нельгівка [77] працювати за рахівника в товарній конторі. Був це чоловік уродливий, чорнявий, добрий робітник і ласий до дівчат. У Мелітополі, місті бджіл, у нього зосталася жінка з двома дітьми, а на станції оселився він у квартирі, що її наймала жінка вантажникова. Сам же вантажник перебував у Мелітополі, місті бджіл, де й працював, ретельно нагружаючи й вигружаючи вагони, і приїздив він до своєї жінки лише раз на тиждень, стомлений від важкої роботи. А жінка його була молода, сильна й вродлива. Італієць Манцоні теж був вродливий і сильний чоловік.

Загадкова й таємнича річ людська природа! Не линуло й трьох днів, як італієць Манцоні й вантажникова жінка замість того, щоб і не дивитись одне на одного і, зустрічаючись, скромно відводити очі в бік, взялися спати в одній кімнаті. Цього мало: спавши вони поводилися так, ніби в нього не було в Мелітополі, місті бджіл, дружини, а в неї ніби не було в Мелітополі, місті бджіл чоловіка.

(«Shoking!» – озвався з мішка вельмичесний отець Чарлз Кінґзлі, але в цей момент кубанець Кошевський перемістив затерплу ногу і влучив чесному отцеві в рота).

Так жили італієць Манцоні й вантажникова жінка довший час і були задоволені з своєї фортуни.

Аж ось одного прекрасного майже безхмарного і дуже теплого літнього дня жінка італійця Манцоні дізналася, що чоловік її, італієць Манцоні поводиться таким способом із вантажниковою жінкою. І приїхала на стацію. У правій кишені її літнього пальта щось було. І що це було, про те догадався італієць Манцоні, хоч він ще не встиг її побачити.

Жінка італійця Манцоні попрохала, щоб його викликано до неї. Але він до неї не пішов, а прохав переказати їй ось що.

Що він, італієць Манцоні, свідомий того, для чого жінка його приїхала на стацію. Що він також догадується, що саме вона привезла з собою в правій кишені свого пальта. Що це є не щось інше, як банка з сірчаним квасом, який сірчаний квас вона, без сумніву, хоче линути йому в лице. Що він ні в якім разі не хоче, щоб обличчя йому обілляли сірчаним квасом. Що, з другого боку, він, італієць Манцоні, сам також свідомий тих неприємних почувань, що він завдав їй, своїй жінці. І що він пропонує їй висилати у Мелітопіль, місто бджіл, суму достатню їй для прожиття, акуратно щомісяця.

Вислухавши таких його слів, переказаних через післанця, жінка італійця Манцоні віддала банку з сірчаним квасом і, пішовши до нього, мирно з ним умовилася щодо розмірів суми й коли її присилати. Так, нарешті, немов та труба при млині, все устаткувалося й опинилося на належнім місці.

Після цього ми з отцем Чарлзом Кінґзлі теж розповіли кожен історію свого життя, а тачанка наша чимраз наближалась до Радоловки.

XXXIII

У колгоспі «Комунар» оце збудували свинарник на 75 свиней. Поки що немає де дівати приплід, і по одному поросяті віддають на кожного члена артілі, за плату 10 карбованців. Побудовано також кошару на 90 овець і будується ще кошари на 300 овець. Бо є постанова в районовому масштабі всю племінну вівцю віддавати колгоспові «Комунар», як найміцнішому й найупорядкованішому.

Отже протягом найближчих місяців колгосп «Комунар» годуватиме над тисячу овець.

Колектив «Комунар» – дитина вже чималого віку. Про колективізацію в селі Радоловці так лаконічно розповідає невідомий історіограф:

«Колективізація в селі Радоловці почалася з 1922 року. Організувався колектив „Червоний Промінь“ з 9-ти членів, „каковой“ і проіснував до 1924, а далі розпався з усяких причин. Не було відповідальних досвідчених керівників, не було допомоги з боку громадських організацій і, нарешті, у складі колективу був куркуль. Цей куркуль розвалив колектив зсередини.

На місці розваленого колективу року 1926-го організувався соз „Труд“ з 5-ти членів. Пізніше він розвинувся в артіль „Рівність“, „каковая“ мала 16 членів. Завдяки класовій чистоті членів артілі і її авторитетові серед трудящих мас села на 1 серпня 1929 року в селі було вже три артілі, що об’єднували 107 господарств. У лютому місяці 1930 року всі три артілі сполучилися в одну артіль „Комунар“. Завдяки правильній постановці роботи в артілі „Комунар“, відповідному керівництву і добре налагодженому рахівництву (соціалізм – це обрахунок), артіль „Комунар“ протягом лютого місяця виросла, об’єднавши всіх 207 господарств (трішки нездоровий ріст на дріжджах із 107 на 207 господарств за один лютий місяць).

На перше квітня