Читати книгу - "Лабіринт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я пам’ятаю легкий дотик повітря до своєї шкіри, блимання свічок, прекрасні голоси витали в темряві. Здавалося, слова лилися з її вуст майже беззвучно. Алаїс стояла перед вівтарем, Хариф був поруч.
— Мав бути ще хтось.
— Вони були, проте... тобі, можливо, це здасться дивним, але я їх ледве пам’ятаю. Я бачив тільки Алаїс. Її зосереджене обличчя, невелику зморшку між бровами, коли вона хмурилася. Волосся спадало їй на спину, наче водоспад. Я не бачив нікого і нічого, крім неї. Алаїс тримала в руках чашу і промовляла слова. Її очі раптом широко розплющилися в єдиний момент просвітлення. Алаїс подала мені чашу, і я трохи випив з неї.
Повіки Одріка широко відкрилися, то підіймалися, то одразу ж опускалися, немов крильця метелика.
— Якщо ваше життя було таким тягарем, чому ви й далі жили без неї?
— Perqué?[223] — здивовано перепитав Беяр. — Тому, що саме цього хотіла Алаїс. Я мусив жити, щоб розповісти про те, що трапилося з людьми цього краю, тут у горах і на рівнинах. Щоб бути певним, що їхня історія не помре. Саме такою є мета Граалю: допомогти очевидцям. Історію пишуть переможці, брехуни, найсильніші та найрішучіші. Натомість правда, зазвичай, ховається у тіні й тиші.
Еліс кивнула.
— Ви зробили це, Саже, показали незбіжності.
— Гільєм Тюдельський хибно описав хрестовий похід супроти нас на користь французів. Він назвав свій твір «La Chanson de la Croisade»[224]. Коли він помер, анонімний поет, який співчував Півдню, натомість доповнив його своїм твором «La Canso»[225] — нашою історією.
Незважаючи ні на що, Еліс відчула, що посміхається.
— Los mots, vivents[226], — пробурмотів Беяр. — Живі слова. Це був тільки початок. Я пообіцяв Алаїс, що розказуватиму правду, писатиму правду, щоб наступні покоління знали про той жах, що колись прийшов на цю землю заради них. І щоб вони пам’ятали про це.
Еліс кивнула.
— Хариф мене зрозумів. Він пройшов самотній шлях переді мною. Він подорожував світом і бачив, як слова перекручують, ламають і перетворюють на облуду. Хариф також жив для того, щоб нести іншим живе свідчення. — Саже затамував подих. — Він не довго прожив після смерті Алаїс, хоча, коли помер, мав понад вісімсот років. Бертранда і я були поруч, коли він упокоївся тут, у Лос-Cepec.
— Де ви мешкали всі ці роки? Як ви жили?
— Я спостерігав, як весняна зелень змінювалась літнім золотом, як мідь осені поступалася місцем зимовій білості, коли я сидів, чекаючи на згасання дня. Ще і ще я запитував себе: навіщо? Якби я знав, як це — жити в цілковитій самотності, бути єдиним свідком нескінченого циклу народження життя та смерті, — то щоб я робив? Я прожив тривале життя з порожнечею у серці — пусткою, що з роками дедалі розширювалась, аж доки не стала більшою за моє серце.
— Алаїс кохала вас, Саже, — тихо промовила Еліс. — Не так, як ви кохали її, але вірно й глибоко.
На обличчі Саже з’явився вираз спокою.
— Es vertat[227]. Тепер я знаю.
— Якщо...
Ще один напад кашлю охопив Беяра. Цього разу в кутику рота з’явилася кривава піна, Еліс витерла її полою своєї роби.
Він спробував підвестися і сісти.
— Я відписав усе тобі, Еліс, у своїй духівниці. Вона чекає на тебе в Лос-Серес, у будинку Алаїс, де ми мешкали і який я тепер заповідаю тобі.
Еліс здалося, ніби вона здалеку чує звуки сирени, що прорізала нічну тишу в горах.
— Вони уже майже тут, — промовила вона, тримаючи своє горе під контролем. — Я ж казала, що вони приїдуть. Залишайтеся зі мною. Будь ласка, не здавайтеся.
Саже похитав головою.
— Усе завершено. Моя подорож добігла кінця, а твоя ще тільки починається.
Еліс відгорнула волосся з обличчя Саже.
— Я — не вона, — сказала Еліс тихо. — Я не Алаїс.
Він тихо і протяжно зітхнув.
— Знаю. Проте вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт», після закриття браузера.