Читати книгу - "Феномен Фенікса"

і лютих половецьких ханів, які найбільше досадили Русі. Є й думка, що кощій — це військове звання в половців (в чині кощія був відомий половецький хан Боняк). А якийсь з їхніх ханів був довгожителем. Років біля ста прожив, що було великою рідкістю для степовиків, які в середньому не сягали й піввіку, от його й прозвали Безсмертним. А мав він звання військове кощій, тож і став у народній пам’яті Кощієм Безсмертним. На Русі ж звання кощій трансформувалося в надприродну істоту. Родовід половці вели від тварин, від свійських — кінь корова, бик, свиня, вівця тощо. І від диких — вовк, лисиця, але хани аби виділитись, шукали собі грізніших предків.

Наприклад, хан Тугарин (Тугаринич) мав зображення змія на своєму прапорі (буцімто свого предка), та не якогось там, а — триголового. Інші, аби перевершити Тугарина, видумували собі шестиголового змія, дев’яти, а хто й дванадцятиголового — аби взяти верх. Знай, мовляв, наших! Таких зображень боялися навіть самі половці, що вже казати про руських смердів, на чиї села налітали степовики під стягами із зображенням триголового змія!

Хан Тугарин був лютим ворогом Русі, часто налітав на Переяславщину, Київщину та Чернігівщину під своїм триголовим змієм, тож русичі й прозвали його Гориничем — горе ж бо ніс! Пізніше, коли вже був створений образ Змія Горинича, він переселився і в руські легенди та під Києвом зажив самостійним життя. А від імені хана Тугарина із змієм на прапорі, народне передання створило поганського богатиря, змія Тугарина, сина Горинича.

Ось звідтоді Змії Гориничі з 3, 6, 9 і 12 головами і почали розбійничати на Русі. Споживали людське м’ясо, а їхні печери переповнювалися понад Дніпром полоняниками, захопленими в різних краях землі руської.

Загледівши жертву, Змій Горинич перш за все намагається її обпалити вогнем, обсипати іскрами, попалити її вогняним подихом, потім хапає в пазурі людське тіло і несе його (часом і над морем) у своє лігво. А ось той, хто стане з ним на герць, має відрубати йому всі голови, а для цього має бути богатирем з особливим мечем…

Поселившись біля міста (наприклад, коло Києва) Горинич бере данину і всі покірно платять її, ведучи йому парубків та дівчат…

Пардон, вели… Чи то пак, водили. На заклання. Бо сьогодні, слава Богу, до крилатого змія— людоїда наших хлопців та дівчат вже не водять. Бо й самого крилатого та багатоголового змія-людоїда, званого у нас на Русі Гориничем сьогодні — ніц— немає.

І невідомо де він подівся і хто його, лютого, зі світу білого нарешті зжив?

Мабуть, все той же Кирило Кожум’яка. Його ще за свого життя боявся Горинич. І якось, коли його запитували, чи є, мовляв, у світі білому такий чоловік, щоб тебе подужав, змій і зізнався:

— Є, — каже, — такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, як вийде на Дніпро мочить кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

От якось той Кирило обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:

— А що, Кириле, прийшов битися, чи миритися?

— Де вже миритися, — одказує Кирило. — Битися з тобою, проклятим іродом, я прийшов…

А далі процитуємо за «Українськими переданнями» що їх зібрав М. Возняк:

«От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить, — так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп, що розженеться, то він знай його булавою тільки луп, та луп! аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні, аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши — руки; жде, що то буде! Коли ж зміюка бубух! Аж земля затряслась. Народ стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!»

Але — казка казкою, легенда легендою, а раптом Змій Горинич і не вигадка, не казка, а тільки відображення в казках чогось реального. Адже недарма розповіді про незвичайних літаючих зміїв існували з давніх— давен у багатьох країнах світу, на різних континентах і материках, віддалених часто один від одного на тисячі кілометрів.

Ось тільки де вони жахні монструзи — нині подівалися?

Чому їх не видно — цур їм, пек, правда! — нині в небесах наших? Чи ми вже надто раціональними поставали, не романтиками, а прагматиками і перестали вірити в легенди, от крилаті монструзи й позникали. А в чудо треба вірити. Без віри в чудо чуда не буває — давно відома істина.