Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Ще розчистили скелет. Деформація черепа була штучна. За самим черепом, видовженим і овальним, можна було визначити його національність: сармат. Але сармати ховали своїх покійників лише у витягнутому положенні на спині, а цей… Навпочіпках… Йому 35–40 літ, за життя він був досить сильним – на кістках збереглися сліди розвинутої мускулатури. Гм… Дивна поза і поки що незрозуміла. Чому його так незвично поховали?

Вже коли камеру було розчищено як слід, археологам стало ясно: перед ними… грабіжник!

Злодій у могилі, який потрапив у пастку і живцем був похований в кургані, що його він разом з подільниками обкрадав.

Своїм небезпечним ремеслом хапуни, як правило, займалися вночі – добре знали, де і що лежить, тож могли грабувати й при світлі чадних смолоскипів. Лаз проритий точно – прямцем у поховальну камеру. Ломами пробили вже підгнилі колоди перекриття і, кваплячись – ранок вже ось-ось, а раптом їх загледять? За таке святотатство – негайна і жорстока смерть.

Лаз був тісний – рили по своїх фігурах, аби не тратити зайвих сил і часу, ядучий дим смолоскипів виїдає очі, але на такі незручності не звертали уваги. Звикли, професійні ж бо потрошителі могил. Спішили, аби встигнути до світанку, а там… Там, як усе закінчиться вдало, вони враз забагатіють. Тоді саме зчинилася золота лихоманка і за скіфське золото на ринках Боспору чи грецьких міст добре платили. Було за що ризикувати. Одна ніч, і ти – в золоті.

Поспіхом зривали з покійника розшитий золотом одяг, багато що губили, але чимало й виносили назовні дорогоцінних речей.

Раптом колоди перекриття, що їх потривожили люди (та й були вони вже добре підгнилими) затріщали і почали осідати в могилу. Ясно, деруни, перелякавшись на смерть, притьмом кинулись до рятівного лазу, що вів на поверхню. Кинулись купно, один одного штовхаючи і чи не відкидаючи вбік, аби самому першим прохопитися в дірку… Один з них забарився в дальньому кутку, щось там хапаючи, що тьмяно блищало в світлі смолоскипа. Завагався і незчувся, як його й придавила важенна земля – а товщина її над ним шість метрів! Запанікувавши, та й шлях назад до рятівного лазу йому вже був відрізаний завалом, крадько затиснувся в куток, де ще трохи було вільного простору…

Сапнувши повітря, власне куряви, що все навколо забила клубами, хрипло закричав до своїх подільників, кричав, зриваючи голос, задихаючись у тій куряві, волав, благав його порятувати – де там! Адже волання те було воланням мерця в могилі, якого ніхто вже й не міг порятувати (хіба розбереш у тісняві той завал, коли ось-ось новий станеться) і не хотів. Своя шкура ближче – давно відома істина.

Придавленого ніхто не захотів рятувати. Та ще при цьому реально ризикувати власним життям – в злодійському світі у ті часи (і тепер теж) звичайна штука, адже зловмисники – і це теж відомо – не герої. А всього лише подільники, співучасники грабіжки. Сьогодні це з тобою сталося, завтра зі мною може статися – то яка різниця? Хто коли і за ким. Не повезло тобі й край! Прощавай і залишайся в могилі, де на один труп побільшає – та й по тому. Та й при поділі здобичі на одного менше, решті дістанеться більше – отак. Штовхаючи один одного, задихаючись у тісному лазі, що теж міг завалитися в будь-яку мить, чуючи, як тріщали й осідали дубові колоди перекриття, гублячи речі, крадії вибрались на поверхню. Врятувалися! Та й винесли ще чимало золота – вистачить гульнути. Про бідолаху, що навічно залишився в пітьмі й задусі могили, не думали. Нащо він їм – не друг, не брат і не сват, і не товариш. Всього лише злодій-подільник. На його місце вони знайдуть не одного такого – охочих забагатіти на грабунках могил більш ніж досить. Та й страшно було навіть уявити, як він там задихається, напівроздавлений колодами, що повільно, але неухильно осідають в могилу, трощачи йому кістки, хоч він і намагається спиною – ставши на коліна – притримати, але…

Пізно. Колоди осідають, земля тисне, кістки ще живого чоловіка тріщать…

Прощальні ковтки повітря закривавленим ротом, забитим ще й порохнявою й тліном… Задихаючись, він з останніх сил намагався роздерти горло, не розуміючи, чого це у нього раптом перестало литися цілюще повітря…

Востаннє затріщавши, колоди разом із товщею землі придавили його в кутку гробниці і навіки поховали в чужій могилі – на колінах, наче навпочіпках…

Так скорчений, з руками біля власного горла, він і пролежить у могилі 1800 років – допоки на його розчавлений кістяк не наштовхнуться археологи…

Згадуючи літературний образ М. Лермонтова («Дубовый листок оторвался от ветки родимой…», 1841),