Читати книгу - "Волинь"

— Я б ще трохи посиділа, — відповіла Ольга.

— Ну, ну… Але весняне сонце… Воно, знаєш?.. Виснажує.

Матушка сідає на краєчку старої лавиці. Обличчя її заклопотане. Руки тримає згорнені в пелені. Слухає Ольжині розважання, але їй не весело. Це триває деякий час.

Біля церкви вмовкають співи дівчат. Чути, заспівали «Христос Воскрес». Володько встає, прощається й відходить.

На цвинтарі перед церквою правиться вечірня. Скрізь повно народу. Хор співає великодні тропарі. Сонце поволі, спокійно сідає за церковний сад.

VIII

Великодні дзвони віддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях стояли в повітрі їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого місця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлітаються по всіх полях і застигають.

Кожний день щось ставалось нове. То розцвіли черешні, то підросли й пустили бульбахи півонії, то розгорнули перші липкі листочки косаті берези. На полях кожний день ішли орачі. Вони співали пісні, розгортали землю, сіяли зерно. На городах з кожним днем творились нові грядки. Хати були білі, ще великодні, осяяні сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У Левинських праця, рух і клопіт. Олег від'їхав. Пан Гліб знову ходить учити. Ольга лежить, о. Клавдій лежить. Матушка бігає по господарстві. Решта хто де…

Село також працює. Сергій ходить на поденне до цегельні. Кіндрат кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччині. Демид у полі. Йон їздить на Угорщину по дрова. Ілько працює в дворі.

Матвій має нову турботу. Володько хоче відходити. Куда? У світ, далеко… На Україну… Він так і сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її бачити цілу… Сходити її хоче вздовж і впоперек власними ногами. Якийсь дивак той Володько. Раз стялися обидва — батько й син… Ні один не переміг. Обидва лишились при своєму. Матвій тоді подумав: хай! Не буду йому перечити. Хай іде! Він так говорить, ніби Україна це його подвір'я, де він може йти, куди захочеться. Але хай іде. Кілька днів ходив старий понурий і сердитий. Був такий і на палі, і вдома. Ніхто, крім Володька, не знав, що з ним сталося.

Настя працювала на городі. Силу-силенну має тієї праці. Василинка мало може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останній рік. Прийде зі школи, візьме книжку й на город… Там присяде біля матері на грядці, в одній руці книжка, а другою поле зілля. При тому вчить:

«Бяла паєнчина стерніско укрила,

Ой, жебим я прендзей шиць сен научила…

Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен,

Брацікові мему пєнкнон кошулєчкен…»

Мати довго, терпеливо слухає її, а після не видержує:

— І що ти, дитино, ото цілий час мелеш?

— То, мамо, така пісня…

— І ти то розумієш? — При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялі, запалі очі й дивиться на неї з жалем.

— Ну, мамо… Спочатку ні… Потім нам пояснюють. Знаєте, що то «кошулєчка»?

Мати поважно й здивовано дивиться, але не відповів Василинка сама пояснює:

— То сорочечка…

— А-а-а! — махає рукою Настя. — Таке воно тобі потрібне, як мені біда. Будеш з того щось мати… Господні Господи! Які ті люди… — додає зрезиговано й знову поле грядку.

Хведот у полі за копанкою скородить. Мати про нього казала:

— Но! Вже до тієї роботи пнеться… Можливо, хоч цей буде до чогось… Але надто вже він крутий.

Хведот дійсно крутий. Це ані Василь, ані Володько. В духовному житті він не бере участі. Воно для нього не існує. Він жиє кіньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, «дурний». Його читальні, вистави… Його мандрівки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина… Кому то потрібне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нічого з нього не буде. Ані пан, ані Іван…

Володько сам знає, що він не пан і не Іван. Це і є причиною, що він тепер такий розгублений, такий не свій. Чує себе розірваним на кілька шматків. Знає, що йому поплутано всі стежки. Всі дороги, якими йшов до цього часу, перетято… Треба шукати нові. Бо ж він знає, що не тут, не в цьому селі його справжнє місце.

Але куди йти? Як? На це не дає ніхто відповіді. Ні рідні поля зі своєю вічною красою, ні предки, що нікуди не ходили — тут родились, жили й тут лишили могили, ані живі люди, що оточують Володька. Він тільки чує, що мусить іти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить переступити. Треба вирватись тільки звідси, з цього ось місця, з цього села. А там вже знов віднайде свою дорогу…

Його дні йдуть неспокійні, нервові. Його не тішить ні рілля, ні сад, ні чепіга. Біжить у поле, у ліс… Шукає самотності. По часі хоче бачити біля себе людей — живих, чогось спрагнених, неспокійних. Вирватись! Вирватись з цього місця! Воно засмоктує в глибінь… Ноги грузнуть по коліна, а тут треба йти… Завжди один і той саме наказ…

Через те він і сказав батькові, що відійде. Вирвалось з уст слово Україна, бо не міг його обійти. Не міг! Він уже зрісся з тим словом і його тягне далечінь, що простягавсь туди далі на схід. Ріки туди течуть, дороги туди біжать…

Думки все туди й туди летять… Боже! Чому не так є, як має бути?

У Провідну суботу Володько вийшов з дому й пішов. Ще сонце стояло високо. Напередодні випав перший весняний дощ. Все зазеленіло. Навкруги зелено, зелено й зелено. Свіжо так і тепло. Він пішов через поля до «предатків», потім вузькою дорожиною до Одерадівського березового гаю. Тут повернув праворуч й розмитою дорожиною пішов униз до села. Перейшов село, долину, річку й пішов на гору.

Коли вийшов на рівне до Тетильківської діброви, йому здавалось, що вже можна й не вернутись. Варто йти далі так само на схід, все на схід… Там десь у тих полях границя… Переступити її ось так, як цю межу, і йти собі по землі. І там так зелено, так свіжо, так гарно. І там люди свої, і села, і яри, і гаї різного дерева.

Ще сподівався Володько, що зустріне тут Наталку. Вона має десь вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть вечором вернувся додому й застав дядькового Василя…

Він тільки що прийшов з Дерманя. Сидів і вечеряв. Біля нього сидів Матвій. Настя поралася біля печі. Хведот і Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову.

Василь засмалився