Читати книгу - "Домбі і син"

— Та ну, я вам, справді, дуже вдячний, місіс Браун, — сказав безталанний хлопець, — вельми засмутившися, — тільки що ж, коли ви такі ревниві. Я сам вас дуже люблю і все інше, але ж я не душу вас, правда, місіс Браун?

Що, судячи з тону і вигляду, він, однак, аж ніяк не відмовився б зробити при нагоді.

— І ще про клітки говорите, — скімлив Точильник, — так, ніби то злочин! Та ви сюди подивіться! Це знаєте чиє?

— Твого пана, голубчику? — вищирила зуби стара.

— Ох! — сказав Точильник, ставлячи на стіл велику, зав’язану в ряднину клітку й розв’язуючи її зубами та нігтями. — Це наша папуга, ось.

— Папуга містера Турбота, Робе?

— Притримайте язика, добре, місіс Браун? — відказав Точильник. — Для чого вам вибазікувати прізвища? Щоб я так жив, — додав він, у нападі розпачу смикаючи себе за волосся, — коли вона не доведе чоловіка до сказу!

— Отакої! То ти ще пащекуєш, невдячний хлопче! — скрикнула стара, моментально впадаючи в лють.

— Борони боже, ні, місіс Браун! — запевнив Точильник зі сльозами на очах. — Ну, чи бачив хто таку… Хіба ви не знаєте, місіс Браун, як я вас люблю?

— Справді, Робе? Любиш, моє курчатко? — З цими словами місіс Браун ще раз стиснула його в своїх ніжних обіймах і звільнила лише тоді, як він почав сильно, хоч безуспішно, брикатися, і все волосся йому на голові стало диба.

— О, — згукнув Точильник, — ото нещастя, коли на чоловіка буквально нападають з любов’ю, як тут! Хай би вона вже… Як вам жилося, місіс Браун?

— Га! Не був уже цілий тиждень! — сказала стара, з докором дивлячись на нього.

— Боже милий, місіс Браун, — відповів Точильник, — сказав же я тиждень тому, що нині прийду, чи не так? Ось я й прийшов. А вам усе мало. Хотілося б, щоб ви були трохи розважніша, місіс Браун. Я вже захрип, виправдовуючись, і в мене від ваших обіймів аж обличчя пашить. — Він заходився щосили терти його руками, немов хотів усунути сліди тих ніжних пестощів.

— Випий краплиночку для втіхи, Роббі, — запропонувала стара, наливаючи з пляшки на столі, і підсовуючи йому склянку.

— Спасибі, місіс Браун, — подякував Точильник. — За ваше здоров’я, многая літа і теде. — Як свідчив вираз його обличчя, у «теде» входили не особливо добірні побажання. — І за її теж! — Він глянув на Алісу, що сиділа, втупивши, як йому здавалось, очі в стіну за його плечима, а насправді — в обличчя містера Домбі, що стояв на дверях. — Бажаю їй того самого, і якнайбільше!

З цими двома тостами він вихилив цілу склянку й поставив її на стіл.

— Ну, так ось, місіс Браун! — мовив він. — Тепер будемо трохи розважніші. Ви знаєтесь на птахах і вмієте обходитися з ними, у чому я пересвідчився, на свою біду.

— Біду? — повторила місіс Браун.

— Тобто, на щастя, хотів я сказати, — відповів Точильник. — Ну, чого ви перебиваєте чоловіка, місіс Браун! Знов через вас з голови усе вилетіло.

— Ти казав про птахів, Роббі, — нагадала стара.

— Ага! Так от, — мені доручено доглядати цю папугу — оскільки певні речі розпродуються, і одна господа ліквідується — а мені не бажано привертати на себе увагу, то я хотів би примістити її на який тиждень у вас, з харчем і помешканням, добре? Раз уже я мушу заходити сюди, — міркував Роб з кислою міною на обличчі.— так нехай буде хоч якийсь привід для цього.

— Хоч якийсь привід? — зойкнула стара.

— Опріч вас, звичайно, місіс Браун, — поправився полохливий Роб. — Я зовсім не кажу, що мені ще якісь приводи потрібні, місіс Браун. Бога ради, не починайте знову.

— Він не думає про мене! Він не дбає за мене так, як я за нього дбаю! — скрикнула місіс Браун, здіймаючи свої кощаві руки. — Але я таки подбаю за його птаху.

— І добре подбайте, місіс Браун, — закивав головою Роб. — Бо, знаєте, якби ви хоч раз її не так погладили, то й те, гадаю, не вдалося б сховати.

— А то він такий прозорливець, Робе? — хутко підхопила стара.

— Прозорливець, місіс Браун? — повторив Роб. — Ну, про це не треба говорити.

Роб зненацька замовк, налякано озирнувшись, тоді знову наповнив склянку, поволі вихилив її до дна, труснув головою і почав водити пальцем по прутиках папужої клітки, ніби в цей спосіб відводив думки від щойно порушеної небезпечної теми.

Стара лукаво глянула на нього, підсунула ближче свій стілець і, дивлячись на папугу, що на її оклик спустилася вниз з-під золоченого купола, спитала:

— То ти вже не на службі, Роббі?

— Це вас не обходить, місіс Браун, — одрізав Точильник.

— Може, хоч на харчі дають, га, Робе? — спитала місіс Браун.

— От так папуга! — сказав Точильник.

Стара стрельнула в нього поглядом, після якого він мав би потерпати за власні вуха, але що саме прийшла його черга задивлятися на папугу, то отого лихого погляду, котрий його внутрішньому зорові міг бачитись яким завгодно, фізичний його зір щасливо уникнув.

— Дивно, що хазяїн не забрав тебе з собою, Робе, — солоденько сказала стара, хоч обличчя її наливалося злобою.

Роб — був настільки поглинутий спогляданням папуги і погладжуванням прутиків, що не відповів нічого.

Пазурі старої вже були за волосинку від його скуйовдженої кучми, похиленої над столом, однак вона стримала руку й мовила над силу, якомога облеснішим голосом:

— Роббі, дитинко…

— Що, місіс Браун? — озвався Точильник.

— Дивно, кажу, що хазяїн не взяв тебе з собою, серце.

— Це вас не обходить, місіс Браун, — повторив Точильник.

Ту ж мить пазурі місіс Браун пішли в хід: схопивши його лівицею за