Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Конгрес? — Тео видихнув дим.— Гадаю, вони зараз трохи заклопотані, щоб відриватися на мирні перемовини.

— Відповіді почнуть надходити завтра. Ми зробимо все, що від нас залежить, щоб відновити мир.

Тео засміявся.

— Ти — наївний ідеаліст, Давиде. Імперії посмакували кров’ю. І цього разу вони гризтимуть одне одному горлянки аж до скону. Чому б нам не постояти осторонь, зичачи успіху всім причетним?

Вигнанець стер піт з чола і, скривившись, відкинувся на спинку крісла.

— Ви могли б потоваришувати з Северином Ярошенком.

— Авжеж, тепер я навіть розмовляю українською мовою.

Двері позаду грюкнули, в залу ввірвався Андрес. Хлопець смертельно збліднув, з розбитої брови текла кров.

— Оздемір... вона... його забрала!

Тео схопився з місця. Кров хлинула до обличчя. Андрес зіпав ротом, як риба, але не міг вимовити більше ні слова, в його очах застиг жах. Тео обернувся до Давида.

— Скільки людей її охороняло?!

— Чи не менше чотирьох,— насупився вигнанець.— Я думав, цього достатньо, вона ж...

— Вона — найнебезпечніша людина в цьому місті! — гаркнув Тео і повернувся до Андреса.— Коли це сталося?

— Я не пам’ятаю... Вона з’явилася... і вдарила спочатку Степана, він упав... а тоді я... і я отямився оце тільки тепер.

— Cholera! — Тео з огидою сплюнув і кинувся до виходу.

У Лейли перед очима було геть темно, вона бачила все ніби якимось внутрішнім зором, третім оком, шостим чуттям. Її руки тремтіли від люті, коли вона заштовхнула Оздеміра до льоху його власного будинку.

Він упав кудись у темряву. Лейлу мало не вивернуло від знайомого солодкавого смороду. Вигнанка важко втягнула повітря і засвітила маленьку газову лампу при вході.

Оздемір здавлено скавчав унизу сходів. Лейла зачинила двері й повільно спустилася. Її тіло скручувало і вичавлювало, наче тюбик із зубною пастою. Дівчина стягнула мішок з голови свого ворога й посміхнулася.

Оздемір стояв перед нею навколішках. Його очі блищали і майже вилазили з орбіт, волосся вже не було гладенько зачесане назад, а безпорадно звисало, як та локшина. Лейла витягла з халяви великий мисливський ніж з кістяним руків’ям, хазяйновито зважила його на долоні. Андрес має чудовий смак. Навіть добре, що вона загубила заготовлений для Оздеміра ніж. Його лезо було замале.

— Не думала, що це відбуватиметься саме тут,— дівчина обвела поглядом льох, її слова пролунали так глухо, що в неї самої по спині сипнуло морозом.— Але так — просто ідеально.

Лейла підступила до турка і схопила його за підборіддя.

— Розумієш, Юміте, ти поставив не на ту дівчину,— вона люто стиснула його щелепу, коли леобурзький очільник спробував замотати головою.— Я наче той бультер’єр. Ти міг звільнитися від мене, тільки якщо вбив би. Але ти згаяв свій шанс. Двічі.

Її лихоманило, серце гупало в скронях. Він стояв перед нею навколішках, такий жалюгідний і нікчемний, і ніхто не міг його врятувати — не було ані зброї, ані спільників, лише нескінченні години тортур попереду, і він уже передчував їх, і жах заповзав йому за комір, жах викручував йому нутрощі, жах виїдав йому мозок, і він нікуди не міг сховатися від цього почуття. Так само, як і вона тоді. Тут. У цьому льосі.

— Отже, сьогодні все буде на твій вибір. Що мені відрізати тобі в першу чергу? — Лейла наблизилася до його обличчя.— Вухо, палець чи, може, кінчик носа?

Оздемір закрутив головою і застогнав, але вона міцно тримала його за щелепу. Погляд її ворога ковзнув кудись униз, дівчина подивилася на його пах.

— Ну, це я обов’язково відріжу. Але в останню чергу,— Лейла посміхнулася.— Гаразд, поки ти роздумуєш, я відновлю статус-кво.

Лейла рвучко встромила ніж йому в щоку. Оздемір видав дивний звук, ніби здивовано скрикнув крізь кляп. Лейла повільно провела лезом униз і знову вгору — латинська «V» чи кирилична «Л». Знак вигнанця. Її знак. Його погляд, сповнений відчаю й болю, роз’їдав її, наче кислота. Лейла не збрехала, коли сказала у в’язниці, що він змінив її. І тепер вона отримувала таку ж чорну збочену насолоду від його мук, як і він сам, коли катував її.

— Ось так ліпше. А то чого тільки я тут із зіпсованою пикою,— Лейла задоволено витерла ніж об його комір. Оздемір сипів і смикався, кров заливала йому лице і шию. Вигнанка обійшла його ззаду. На підлозі валялися дрібні камінчики. Лейла набрала їх повну жменю, наблизилася до Оздеміра й обійняла за шию.

— Пам’ятаєш, як ти казав мені? «Можеш хоч поріг гризти, але звідси ти не вийдеш». І знаєш що? — люто засичала дівчина йому на вухо.— Я так хотіла вийти, що справді гризла поріг.

Лейла обійшла свого бранця і витягла кляп з його рота. Оздемір скрикнув, але миттєво зігнувся від міцного копняка в живіт. Лейла піднесла до його обличчя жменю камінців і почала запихати їх йому до рота. Оздемір звивався і сипів. Її тіло тремтіло, стало нестерпно спекотно.

— Жери,— засичала Лейла, приставивши лезо ножа до його горла.— Жери, падло!

Оздемір заридав, сльози розмивали доріжки в підсохлій крові та бруді на його обличчі. Він слухняно ворушив щелепами. Лейлу лихоманило, вона вже не розуміла, що насправді відчуває — тріюмф чи відразу, перед очима був лише його зацькований, дикий погляд, погляд людини, яка вже відчуває за спиною власну болісну смерть. Ні. Саме вона і була його болісною смертю. Так само, як він колись став смертю для неї колишньої. І тепер вона тримала його за горло так само, як його кістляві руки тримали її увесь цей довгий час.

— А поки ти вирішуєш, що ми робитимемо далі, я...

— Лейло!

Вигнанка завмерла, всередині ніби обвалилася скеля. Дівчина повільно обернулася.

Двері до льоху були відчинені навстіж. На сходах стояв Яблонський. Цівка його револьвера була звернена до неї.

— Відійди від нього. Він полонений.

Нудота підкотила до горла. Ні. Ні-ні-ні! Він не завадить. Тільки не це.

— Пішов геть звідси,— захрипіла вона і стиснула руків’я ножа.— Я попереджала: якщо станеш мені на заваді — я тебе вб’ю.

— Кинь ножа, я не жартую,— Тео спустився до неї.— Рахую до трьох, а тоді стріляю тобі в ногу. Один...

Реальність зникає.