Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

падав у партер. Там він кінчав себе, розіп’ятий на стільцях, чи приховувався в людській істоті з тим, щоб знову заспівати, коли прийде на те слушний час. Сентиментальна флейта вторила скрипці й намагалася разом із нею надати бадьорості й мелодії, і диригентові, що, ніби знесилений, матлав довгими патлами. Труба, вальдгорн, литаври і тромбон буяли. Вони наче змовилися лякати бідну скрипку; в місцях найніжніших і найспівливіших раптом вривалася неорганізована анархія: крики, нахабні хуліганські погрози, лукаві вуличні дотепи і слідом регіт, що його викинув із себе натовп у відповідь на карколомний цинічний рух свого улюбленця. Зникали вони так само — несподівано, ніби засоромлені й перелякані під чиїмсь строгим поглядом; інколи ж замовкали поволі, приховуючись, і сторожко зупинялись, наче погрожуючи в найближчий час зробити черговий наскок.

І лише один англійський ріжок був спокійний і тримався пристойно. Він не виявляв ні пристрасті, ні буйного темпераменту — дзумів рівно, упевнено, статечно і в спокої своєму був подібний до бернардинського монаха, що їде на сірому ослі збирати божі податки.

Але випадали хвилини, коли духова банда корилася була скрипці й підпорядковувала своє зухвальство її ніжному голосові. Тоді з оркестрового жолоба вилітала мелодія — проста, ритмічна й бадьора.

Саран не розумівся на музиці, як розуміється на ній фахівець чи й культурний дилетант, але він безперечно любив її і охоче віддавався її впливові. Приймаючи мелодію, він поступово перетворював її в собі на рівновагу й тихий, добрий настрій, що буває в буденному житті лише в ідеально культурної людини. Думки, що подавали нервам неприємну дражливість, поволі й непомітно зникли. Слідом за ними відступили упередженість, злість, що завжди приховується в живім єстві, підозрілість, всіляке себелюбство, фальшива погорда й інші бридкі почуття та приборкані старі атавістичні інстинкти. Натомість увійшли в його істоту цілковита об'єктивність і безгрішна мудрість.

Помилково було б думати, що музика заморожує живі активні чинники в людській істоті і скеровує їх на безтурботне споглядання чи на східне, цілком рослинне, фізіологічне кейфування. У цьому Радивон пересвідчився. Деякі музичні епізоди й нюанси зміцнювали його волю й надавали істоті свіжої бадьорості, інші рішуче кликали до активної дії, навіть до подвигу; нарешті деякі народжували в його грудях нові почуття, почуття незнайомі, для яких не можна було підшукати назви і навіть дізнатися, з чого саме вони виникають; але вони були спокійні, рівні, багаті на радість і тихі, як дитячий сон. Це доводить, що в Радивоновім єстві зберігалися великі поклади моральних можливостей, про які він сам не знав і яких іще не відкрило в ньому суспільство й оточення, сучасне його епосі й культурі.

Над оркестровим жолобом, перед сценою, раптом пурхнув білим світлом тисячосильний ліхтар. Музика замовкла. Згодом піднялася завіса; почалася вистава одної з триактових надто вбогих своїм змістом віденських оперет.

З-за лаштунків повіяло вогкістю, потім кислим тютюновим димом. Радивон звів голову із спинки крісла, підібгав ноги, щільніше загорнувся в кожуха і спрямував очі на кін.

Дія розгорталася. Худий, із запалими грудьми й тонкими кривими ногами актор велично й гордовито походжав від зеленого дубка до трьох дощаних сходів, що підмінювали собою ґанок графського будинку. Він, актор, був одягнений у синю гусарську форму, з довгою кривою шаблею; але цей одяг не личив йому. Однаково здавалося, що то був просто хлопчина, може, швець, може, портьє, а може, наш веселий фабзаучник[55]; до того ж він був худий, рахітичний, не досить вгодований для такої ролі, і через те брав сумнів: чи витримають його плечі важку металеву шаблю й чи не впаде він, мокрий і переможений, під примрійну тінь зелених дубків. Але актор, на диво, тримався героїчно. Час від часу він наближався до рампи й рішуче вимагав від публіки, щоб та допустила його в любовній пригоді до господині дому, що десь приховувалася за сірими лаштунками. Обґрунтовував він ці вимоги великою пожежею, яка сталася в його серці; в разі ж, якщо йому не дістанеться укохана цариця, — погрожував перебити присутніх і спопелити місто з усіма залюдненими околицями. І хто б міг думати, що в таких кволих грудях зберігається стільки рушійної сили й вогню! Та проте публіка не повірила в можливість такого лиха й не злякалася його погроз.

Радивон подумав:

— Пуста річ! У нас кохання тривожить лише комольців[56]…

Але думка ця ввірвалася. Він хотів логічно розв'язати її до кінця — протиставити здоровий процес цієї фізіології у комольця сентиментальному й без ладу крикливому сердечному гонорові зніженого гусара, — та, на жаль, мусив признатися собі, що ця тема далека йому, що він аж нічого не знає про комольське кохання і взагалі не тямить, як розібратися в цьому питанні; через те він не зміг нічого путнього протиставити гусарським зітханням і викинув геть із голови недокінчену думку.

Він знову звів очі на кін.

Гусар уже змінив тактику, перестав вимагати. Він удався до іншого способу: публічно пропонував хабара графському лакеєві. Хабар складався з коня й парадного гусарського убору. Всі ці цінні речі лакей міг одержати відразу, коли б забув замкнути вікно до графської спальні й тим спростити дорогу закоханому гусарові до його цілющої сердечної затоки. Але лакей боязко розводив руками й придуркувато присідав. Він старий служака в графському домі, у нього зігнута спина й сивий волос на голові, і взагалі він нізащо не зрадить за таку дешеву ціну свого доброго пана. Тоді актор-гусар ударив актора-лакея. Той поточився і, ображений, подріботів до ганку.