Читати книгу - "Дитя песиголовців"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І ритуалами, — нагадала Дана.
— Авжеж, і ритуалами. Хто перший? Гюнтере, ти хочеш? Прошу, виходь до дошки.
Гюнтер вийшов, обличчя в нього було рішуче, він облизнув губи і кивнув, наче до самого себе.
— Ми тут із хлопцями, — сказав він, — читали мемуари часів Мідної Пащі — ну, знаєте, маршала Сіро Ісії та генерала Моро. І знайшли там дещо цікаве. Коли почалася селективізація — ну, як вимушений захід, для гармонізації суспільства і водночас для засвоєння нещодавно цивілізованих територій… словом, тоді у багатьох містах з’явилися доброзорії. Генерал Моро пише, це через тривожність у суспільстві. Ну, селективізація — вона ж не всіх влаштовувала. Не всі розуміли, що видовий добір — необхідність, а якщо пустити справи на самоплив, усе тупо закінчиться звироднілістю.
У класі захихотіли. Гюнтер похмуро поглянув на Артурчика з Вухастим Клаусом, навіть фак не показував — та обидва одразу стулили пельки.
— Отже, — незворушно уточнив Штоц, — на твою думку, було б непогано повернутися до практики селективізації? Бо завдання в нас, якщо пам’ятаєш, — знайти старі традиції, які не завадило б відродити.
Гюнтер обернувся до нього, кліпнув декілька разів.
— Еге ж, — сказав, — я так думаю. Я б і внутрішньовидову запровадив. Як на мене, нічого хорошого немає, коли в місті повно чужинців. Цинган тих самих — але й не тільки цинган, звісно ж. Я особисто вважаю, що якби їх не було, вночі люди не боялися б виходити на вулицю. Раніше ж не боялися — а чому? Може, тому, що і цинган було не так багато? І взагалі, от ми говоримо «цингани», а хто вони такі насправді — не знаємо. Вони ж ким завгодно можуть виявитися, навіть, — тут він раптом поглянув на Марту, — навіть песиголовцями.
— Я зрозумів твою думку, дякую. Скажи, Гюнтере, а ти не вважаєш, що це завдання єгерів — дбати про порядок у нашому місті?
— Так вони ж зв’язані по руках і ногах! Що вони можуть! Я тому й за доброзорії. Толкова думка була, як на мене: влаштувати центри для тренування і формувати добровольчі дозори. Хто, якщо не ми, захистить місто?
— Наскільки я розумію, ти в такому випадку записався б у дозір?
— Неодмінно б записався!
Штоц покивав, усміхаючись самим краєчком губ.
— А зброя? Застосував би, якби справа дійшла до зіткнення?
— Пане Штоц, я вважаю: узяв до рук вогнепал чи кийок — використовуй. Нема чого шмарклі жувати. Он, — смикнув Гюнтер підборіддям, — Конашевський досі ходити не може, рукою тільки ворушити почав. А якби ці гниди знали, що у разі чого їх просто тупо пристрелять!.. На місці, блін, без зайвих патякань. Не витрачати на них ані гроші з наших податків, ані час. Схопили на гарячому — маєш.
— А якщо, — недбало уточнив Штоц, — ти пристрелив би не того, хто побив нашого Луку, а іншу людину? Когось, хто схилився над ним, аби надати першу допомогу, лікаря? Просто людина проходила повз… або цинган — серед них теж трапляються лікарі — і вирішила допомогти.
— Ви вибачте, пане Штоц, це все теорія. Я сам можу тисячу таких варіантів вигадати. Типу неоднозначних, еге ж. Але в житті, як на мене, все простіше. І мерзота, яка присіла над тілом, виявляється саме мерзотою, а не рятівником.
— І до селективізації ти, Хойслере, теж готовий? А якщо виявиться, що відділити і виселити потрібно сусіда, друга, рідну матір чи батька?
Гюнтер знизав плечима:
— Це навряд чи. Та якщо треба буде — розберемося.
— Навіть якщо вони будуть відмовлятися? Або чинити спротив? Або… Так, Еріку? Ти хочеш щось додати?
Ерік підвівся, провів п’ятірнею по своїй сивій шевелюрі. Відкашлявся неголосно.
— Пане Штоц, але ж із таким раніше теж стикалися. Ми із хлопцями, — він озирнувся на Кірика та Натана, — разом читали ті мемуари, Гюнтер просто забув, мабуть: дозорних рідко відправляли селективізувати їхніх же рідних, обирали тоді іншу команду — от і все. Але це, — додав він поквапом, — це несуттєво, ми ж не про те, щоб один в один повторювати все, що тоді відбувалося. Часи інші… і взагалі… Просто погодьтеся: порядку в місті немає. І всім начхати. А ми хочемо, щоб краще стало. Для всіх, розумієте. Щодо рідних та всякого такого — он, хлопці підтвердять, — він знову озирнувся, — ми думали вже. Встановити планку. Для початку: квоти за кількістю цинган у місті. А якщо живеш в Ортинську більше трьох років — ну, вважаєшся своїм, навіть якщо із походженням не все однозначно.
Клас зашумів. Штоц мовчав, не перебивав: присів на підвіконня та слухав.
— А чому тільки три?! — обурився Вухастий Клаус. — А якщо два з половиною — що, з речами на вихід?
— Просто цинган перевіряти ретельніше, — запропонувала Дана. — Серед них же різні трапляються, правильно пан Штоц каже. Є і злочинці чи просто злі люди, а є й бідні. Тим більше останнім часом біженців багато, із дітками. Вони ж не винні.
— А як відрізниш, де які? Чи, скажеш, у злочинців дітей не буває. Чи у песиголовців он…
Тамара Кадиш, що дедалі гучніше й гучніше клацала ручкою, не витримала:
— Саме так! Песиголовці! Де гарантія, що один із них не прокрадеться сюди й не влаштує щось… щось страшне! По-справжньому страшне! Вони ж звірі, чудовиська, ми навіть уявити собі не можемо, на що вони здатні! А ти, Аттербум, про «не винні» тут розводишся, тобі легко, твоєму брату ногу не відстрелювали і в полоні не тримали! Пане Штоц, можна я тепер… я теж готувалася.
Він змахнув рукою:
— Хойслере, якщо ти закінчив?
Гюнтер знизав плечима і пішов на місце, Натан похлопав його по спині, старший Кірик, перехилившись через прохід, щось зашепотів.
— Тихше, будь ласка. Кадиш — тобі слово. Так-так, якщо хочеш, можеш з місця.
Тамара підвелася.
— Пам’ятаєте, був такий старий звичай, ми про нього кілька років тому читали в поемі «Циклопів бранець». Коли вороги вбивали ортинчанина, його не ховали. Тіло муміфікували чи заморожували, а в могилу клали лише тоді, коли вдавалося впіймати вбивцю чи когось із ворожого племені.
— Ну, це ж дуже давній звичай, — зауважив Штоц. — Якщо пам’ять мені не зраджує, побутував у залізному віці, а потім дещо втратив свою популярність. Може, через те, що воювали часто, а складати тіла непомщенних… це жодних склепів та льодовень не напасешся.
— По-вашому, це смішно? — тихо спитала Тамара.
— Анітрохи. — Штоц підвівся й приклацнув пальцями. — Звичай справді дуже… неординарний. Тільки в «Циклоповому бранці» Лахманн використав пізніші джерела і дечого не врахував. А даремно: початкова версія була цікавіша та мудріша. По-перше, там ішлося насамперед про вбивства побутові, і ясно чому: на війні піди розберися, хто саме завдав смертельного удару. Ну і, по-друге, вбивцю і жертву ховали в одній могилі, причому зазвичай на нейтральній землі. Хто-небудь знає, з якою метою?
— Вони вірили в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.