Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Поки я стояв наче прикипівши до місця, а діва завивала поряд, намагаючись видряпати з плеча болючий бовт, брат кинувся до нас, збив мене з ніг і схопив арбалета. 

Серце стукало як навіжене, але в ту мить, коли Родосвіт націлився у діву, воно завмерло. Легені горіли від холодного повітря, очі сльозилися від вітру і пекли. Але вони розплющилися, щоб побачити!

Постріл! Родосвіт поцілив у горлянку діви, бовт пройшов наскрізь і впала на сніг, а діва схопилася за рану, з якої потекло щось сіре, що майже відразу застигало на морозі; і з завиваннями і плачем вона втекла з галявини.

Брат стояв з наведеним арбалетом ще деякий час, вдивлявся у темряву ночі. Я не наважувався піднятися зі снігу поки він не звелів:

- До хати, хутко!

Родосвіт важко впав на своє ліжко. Я стояв, тремтів, і не міг дивитися на брата, натомість не зводив погляду з арбалета, не в змозі навіть порадіти тому що ми й досі живі. Коли ж Родосвіт нарешті заговорив, його голос звучав глухо:

- Що далі в ліс, то більше труску. Коли я кажу щоб ти не здіймав галасу - ти маєш поводитися тихо наче те мишеня. Чи це зрозуміло?

- Так, брате. 

- Якого ж тоді біса?!

Зізнатися йому що в мене відняло розум через жах? Е ні. Я мовчав поки Родосвіт не зробив знак, що я вільний. У розпачі я повернувся до власної лежанки. Відчував, що Родосвіт ще сердиться на мене, проте мене досі трусило через цю сутичку з дівою.

Згодом брат підвівся і підкинув ще одну колоду до вогню і пошерудив вугілля, здійнявши у повітря трохи іскр. Я дивився на брата і в той момент він як ніколи нагадував мені батька. Стислі губи, великі очі під рівними бровами, той самий ніс, охайна борідка із вусами; розпущене каштанове волосся спадало йому на плечі і додавало тіней обличчю. Батьків голос і той самий погляд. Погляд, що казав “не лізь не в своє діло”. Ніколи до того дня я не вважав що Родосвіт хоча б трохи скидався на батька. Я позіхнув і повернувся обличчям до брата.

І сам не знаю навіщо але вимовив:

- Вибач, Родосвіте. Я матиму на увазі. Про те, щоб поводитися тихо.

- Довго ж щось це до тебе доходило. Втім добре що все ж таки дійшло, - гірко відказав він і також повернувся на ліжко. 

- А вона не повернеться? Діва? 

- Не думаю. Вона прийшла побавитися, погратися. Я майже домовився з нею коли ти виказав себе і ще більше спокусив її. Але срібний бовт зробив свою справу, хоча нам дуже пощастило, що я зарядив саме їх. Тож ні, вона не повернеться, аж поки не загояться її рани. А це буде не швидко. Срібло з’їсть її швидше, якщо вона не витягне бовта. Мого чортового срібного бовта! Та діви не надто розумні у таких речах, тож…Проте, якщо вона почула нас, то могли й інші. Ми тут не затримаємося. До завтрашньої ночі маємо бути якомога далі звідси.

Запала тиша і деякий час я нервово прислухався до тріскотні грубки і завії зовні, що ніяк не втихала. Я валився з ніг від втоми, проте сон ніяк не йшов до мене, а слова брата тільки сильніше збентежили мене. Мені аж ніяк не здалося що та діва хотіла погратися, швидше - закусити нами. Виходить, я вкотре трохи не занапастив усе! Але що я міг вдіяти? 

Коли думки відступили і я вже майже провалився до сну, то почув слова Родосвіта: 

- Як він дізнається що ми не пішли до моря? А ніяк. Йшли собі і замерзли у лісі. Чи деінде нами поласував вовк або мавка затягла до озера. Діва задушила. Хурделиця прибрала нас, або лавиною у горах накрило. Чи мало таких як ми йшло і не дійшло до моря? Нікого той майстер не вбиватиме. Це аж ніяк не допоможе йому дістати того, що він прагне. Пусті погрози та й годі. 

Я наказав собі дихати повільно щооб не виказати жаху та хвилювання. Це допомогло, через деякий час я зміг майже спокійно спитати: 

- І що ми тоді робитимемо?

- Я ще міркую над цим. Ми навідаємося до одного місця, тут недалеко. Пів дня пішки. Може стати у нагоді…

- Що за місце? 

- Таке, що про нього нікому не треба знати. Тож менше знаєш - краще спиш. 

А потім я запитав про те, що бажав дізнатись найбільше за все з того часу, як ми втекли з Букова:

- Ти мені віддаси зброю?

Замість відповіді брат простягнув мені короткого ножа, захалявника. Я хутко пристроїв його у сапозі.

- Дякую. 

- Тобі б справжню зброю, цим ножем тільки з кісток м’ясо колупати. Але ти ж мабуть і меча не здіймеш. Дивно, що взагалі поцілив у діву. Хоча й загубив срібного бовта, еге ж. Треба щось з цим робити. Тепер-но спи. Ніч-мати дасть поради. 

- Я можу початувати трохи. Про всяк випадок, - запропонував я зненацька.

- Спи вже.

Я замовчав, мовчав і брат. Думки ще крутилися у голові, поки трохи не уповільнилися. І я не помітив як заснув втомлений втечею, хуртовиною, безсонням і хвилюваннями. Зігрітий вогнем, заколисаний завією. І мені нічого не снилося крім сніга. І крові на тому снігу.

Вперше я прокинувся, коли вогонь ще добряче палав, підкинув дрова і улігся знов до лежанки. Братове дихання, рівне та майже нечутне, доносилося до мене заспокійливим звуком. Він так і заснув спершись на стіну, у руці арбалет, до ноги примотана мотузка, а інший її кінець прив’язано до дверцят.