Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Шо ти там побачив? 

- Я може збожеволів, але я бачив дівчину. Проте, якусь дивну…

- Бо нежива.

Мені нема чого було заперечити на те.

- Мавка, або діва. Швидше діва, - Родосвіт розмовляв наче до себе. А потім скрегіт знов розрізав тишу, ще гучніший ніж до того, і він велів:

- Сиди тихо, тримай арбалета напоготові.

- Я не вмію…

- Чорти б тебе прибрали! Якщо не знаєш як стріляти, то й ламаного шеляга не варте твоє життя! 

Але за мить він себе опанував і прошепотів скоромовкою:

- Сиди в кутку під знаком, і щоб жодного галасу. Звіробій не дасть потворі задурити тобі очі. Проте не врятує від пазурів. Тому, роби як я сказав. І сиди тихо.

Він миттю відчинив двері, пригнув у хурделицю і прохід зачинився за ним. Я зачаїв подих і замружився, а коли розплющив очі не в змозі витримати ще хоча б одну мить сидячи на місці, не відаючи що трапилося з Родосвітом, то майже не здивувався що мій очі бачили те що коїлося зовні. 

Все що я знав про дів до того дня, я дізнався від батька. Він казав, не можна їх спокушати. Не можна давати їм куштувати власну кров чи казати своє ім’я - тоді вже не відв’яжуться. Не можна при них їсти й пити - вони зачаклують їжу і воду, і ти назавжди залишишся з ними. Начебто, діви полюбляли дарунки, особливо зроблені власноруч, але все одно, треба бути обережними, бо утягнуть в своє лігво і що далі - невідомо. Батько завжди лякав мене тим невідомо. Але він ніколи не казав, що вони такі привабливі. Хоча та краса й вселяла жах у моє серце.

Навіть крізь завію і весь той сніг, що вирував лісом у цю нічну годину, я міг розгледіти білосніжну шкіру діви, її чарівні очі, стрункий стан, і шалено довге волосся, яким грався вітер. Я пригадав про братів наказ, дістав собі звіробою, зробив глибокий вдих, і діва на очах змінила вигляд. Ніжна шкіра затягнулася брудно-сірими плямами, де-не-де під шкірою проступали кістки. Чарівні очі спотворила полуда, а сама діва наче обросла сухими гілками, через що вона скидалася на страшний, трохи незграбний скелет. Втім, коли вона помітила Родосвіта, то підскочила до нього так швидко й спритно, наче підлетіла. Від того видовища я мимоволі відсахнувся, боляче тріснувшись о стіну за спиною.  

Біль трохи отверезив мене і змусив зосередитися на тому щоб контролювати зір. Це було єдине що я наразі міг зробити, ба це аж ніяк не допомагало братові. Тут з-за стіни знову почувся вереск і зір повернувся в ту же мить. Родосвіт стояв, не ворушився, але я помітив що він дістав свого амулета і осінив себе знаменням. Чи діва побачила знак Ір’є, чи щось інше її зупинило, але вона завмерла на відстані простягнутої руки від нього і знову жалібно заверещала. Волосся стало дибки; я ж лише міцніше стиснув арбалета і вперив погляд у брата.

Діва нарізала кола навколо Родосвіта хоча й не могла наблизитися, а той не здіймав меча, лише щось м’яко казав діві. Я не чув що саме, тільки бачив як ворушилися його губи. Кілька разів потвора намагалася дістатися його кістлявими руками, але не могла. Одразу ж притискала руки-кістки до грудей, і жалілася наче обпекла їх.

Вона знову заверещала і дісталася іншої тактики, тепер вона підбирала з землі камінчики, кожен розміром з мою голову, повалені деревця, і кидала ними у Родосвіта. І реготала кожен раз, коли їй вдавалося хоч трохи зачепити свою жертву. Це все скидалося на якусь жахливу гру. Та брат з легкістю ухилявся від більшості тих кидків, а я все не міг зрозуміти, чого він не встромить в неї свого меча і по всьому! Вона ж ось, лише простягни руку!

Один з камінців поцілив братові в плече і я не стримався, скрикнув від жаху. Тієї ж миті діва забула про свою іграшку, повернула голову до мене і підлетіла до хатинки. Вона зависла у повітрі навпроти мене і заволала так, що заболіли вуха. Діва шкреблася і стогнала, шипіла і сміялася, і я дивився в її очі і не знав чи витримає стіна між нами, чи врятує мене. Я не сумнівався - вона бачила мене так само, як я бачив її. Діва вчепилася в хатинку пазурями і затрясла її, підлога заходила піді мною, стіни затріщали, я закляк. Діва ніяк не вгамовувалася, хотіла витряхнути мене з хатинки, як той останній горошок зі стручка.

- Що тобі треба?! - заволав я, щойно вона припинила ламати стіну. - Що тобі від нас треба?!

Діва загиготіла наче навіжена, перекриваючи воєм вітер і завію. Родосвіт не гаяв часу, він підскочив до неї ззаду і вже не вагався. Кілька спритних ударів по нелюдськи довгих ногах потвори і ось діві вже не так весело. Та моя радість теж швидко згасла - здавалося ті влучні удари їй анітрохи не шкодили. Натомість, вона лише злішала. 

Я стиснув арбалета, прошепотів щось на кшталт молитви й вискочив з хати, тримаючись за сходи. Вітер одразу ж збив мене з пантелику, сніг заліпив обличчя, але я встояв. Діва підлетіла до мене і мій амулет її не зупинив! Я злякався, але нажав на гачок - стріла поцілила прямісінько у плече страховидла, і та заволала ще гірше. Родосвіт побачив те і просяяв.