Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Брат оголосив відбій. Ми швиденько розвісили верхній одяг біля пічки щоб добряче просох, і залізли у наші саморобні ліжечка. Поки вкладалися спати я мовчав, але щойно ліг - думки самі полізли до голови:

- Ти тільки не сердься, добре? Тож…ти вже придумав? Як ми доберемося до того моря? 

- Спершу відпочинемо, зранку усе таке інше. 

Я не витримав і знов запитав.

- Родосвіте, скажи…що ми робитимемо далі? Тобто…ти казав що ми не йдемо до Гасд-Стоку, але…

- Ми вибрались із буцегарні, відбилися від княжого роз’їзду, дісталися сюди живі і майже без подряпин, маємо чим повечеряти і сподіваюся переживемо цю ніч. Як на мене на сьогодні нам вистачить вражень і роздумів.

- Так, але…

Я замовчав, згадавши про різки, і запала тиша. 

Трохи з часом, брат зітхнув і все ж відповів: 

- Ми не йдемо до Гасд-Стоку. Це так. Чому? Тому шо так наказав Колодар, а йому віри не більш ніж Священному Вогню. Лошака купимо у Мілеші, або Прешені, або у Другеці. Це наразі три очевидні варіанти. Та це лише за умови що ми дійсно підемо далі. 

Я майже підстрибнув в своїй лежанці. Зіп’явся на ноги і заметався хатинкою, ледь не переходячи на крик:

- Тобто?! Ми нікуди не йдемо? Ми залишимо Ваніва? Діда? Усіх?! Майстер не дасть їм життя! Він! Він!

- А ну прикрив швиденько рота. До нас так кожен гуль дорогу знайде із твоїма криками. Тихо! - цицнув на мене брат, підвівся на лежанці і завмер. У відблисках вогню я помітив Родосвітове напружене обличчя, як він дослухається до зовнішніх звуків. Я залився фарбою по самісінькі вуха, коли до мене дійшло що саме я накоїв, проте серце досі калатало від тривоги. Та врешті решт брат заспокоївся - зовні було тихо. Лише вила хурделиця. А я так і застиг біля вогню, не в силах думати ні про що інше. Думки билися в моїй голові, наче пташки в клітці, і коли нарешті брат мовив до мене, я вже був ледь здатний до розважливої розмови:

- Ще одна така витівка і ночуватимеш зовні. Щоб не забував де ти і як важливо вести себе тихо у лісі. А щойно я відпочину, на тебе чекатиме добряча прочуханка, і Ір’є свідок, вона тобі конче потрібна!

І щось у мені спалахнуло, чи то втома, чи відчай, чи страх, і мене понесло:

- Досить мені наказувати! Досить погрожувати! Досить! Ти мені - ніхто! Не брат! Ніхто! Навіть гірше ніж ніхто, ти забув про нас - тебе не було поруч все моє життя! Ти мені ніхто і не можеш мною командувати!

- Я - твій єдиний шанс на порятунок, тож стулив свою пельку й вгамувався! - процидів Родосвіт і підвівся. Мене це водночас і налякало і додало сил.

- Або що?! В мене нічого не лишилося, саме тільки життя, ти і його відбереш? Давай-но! Ти тільки все руйнуєш!

- Хто б патякав! Сам й години не протримався без батька! І як він тільки твої шмарклі не замучився витирати!

- Ти нічого не знаєш про батька! Про те як ми жили! Якби батько був живий…

- Але його більше нема! Все! Він помер! Залишилися тільки ми. Більше нема кого звинувачувати окрім себе, Бестуже. І якщо не впораємося, винні будемо лише ми і крапка!

Щось гаряче, зле і нестримне поповзло по моєму горлу, воно твердило мені що брат не правий, несправедливий до мене. Але в чомусь він мав рацію, чи не так? Ми тепер наодинці. І якщо ми не впораємося, то хто зможе? 

Ні, ми впораємося, я впораюся! Я ж бо вмію таке, що…на що не здатні інші. Я підвів очі до брата і відказав як міг твердо: 

- Я вже не маленький.

Братова реакція була миттєвою:

- А поводиш себе як він! Маленький нажаханий хлопчисько! Безталанний до того ж! Хоча ні, талану як потрапляти у неприємності у тебе не відняти!

Тільки-но я відкрив рота щоб заперечити, як зненацька щось пошкреблося по стіні. Щось, що вочевидь намагалося проникнути всередину хатинки, дряпаючи стіну на висоті не меншій ніж пів граїї. Я поглянув на брата, той - на зачинений лаз у підлозі. Сварка миттю затихла.

- Це ж не можуть бути вовки…

- Звіробій є? - натомість спитав брат. Мені знадобилося трохи часу щоб зрозуміти про що він, але потім я діяв доволі швидко, принаймні так мені здавалося. Витягнув батьківську скриньку, миттю знайшов мішечок з сушеною травою, мимоволі вдихнув знайомий запах, і простягнув се братові. Той взяв дрібку трави і вдихнув її наче табак. Кивнув мені аби я зробив те саме. 

- Що це? - вирвалося в мене. - Хто там? І нащо вдихати звіробій?

- Це ж ти в нас бачиш крізь стіни, - тільки й відповів брат, перш ніж скрегіт чиїхось кігтів знов долунав до нас. Серце прискорило свій стукіт у відповідь і на якусь мить я дійсно побачив крізь колоди з яких побудували хату, але крім ночі, хурделиці і лісу, що стогнав посеред бурі, я нічого не помітив.

- Я…я нічого не бачу! Там тільки ліс…Стривай-но!

Родосвіт завмер на місці стискаючі короткого меча і вже простягнувши руку до лазу внизу.

- Ти підеш туди?! Невже знак…нас не захистить? - вихопилося в мене, рука сама потягнулася до знаку Ір’є, що висів у куті хати, але брат тільки нетерпляче спитав: