Читати книгу - "Демократія"

Такий історичний месіанізм небезпечний. Уже 2008 року, коли Росія вдерлася до Грузії, одним із виправдань був захист російського населення в Абхазії та Південній Осетії. Звісно, реальною причиною була зневага Путіна до прозахідного демократично обраного уряду Міхеїла Саакашвілі. Після цього 2014 року сталася анексія Криму й повзуча окупація Східної України та налаштування путінської Росії проти Європи і США[50]. Проте ці агресивні дії зміцнили його популярність всередині самої країни. 2013 року популярність Путіна була невисокою: усе ще вище 60 %, але продовжувала падати. Його дорога авантюра з Олімпійськими іграми в Сочі виявилася не вельми популярною.

Анексія Криму вивела Путіна на нові висоти. Те, що більшість світу вважала прямим порушенням міжнародних законів — у XXI сторіччі країни не анексують терени своїх сусідів, — росіяни трактували як правомірне повернення своїх територій. За їхньою версією, Катерина Велика загарбала Крим 1783 року, ідіот Микита Хрущов подарував його Україні з нагоди трьохсотріччя російсько-української дружби 1954 року[51], а коли Україна 1991 року стала незалежною, Київ не повернув Крим. Владімір Путін відновив справедливість. Крим колись був російським і знову став російським.

Путін блискуче розіграв карту російської ідентичності. Проблема в тому, що Росія рідко визначалася як географічна цілісність; вона радше схожа на приплив, який глибоко вдається в Європу, коли має силу, і подається до передмістя Москви, коли слабкий. Путін зіперся на це почуття вразливості, щоб вибудувати наратив, ніби Захід використовує Росію, не поважає її та оточує. Він вдався до грубого націоналізму, аби нагадати росіянам, що вони великі й заслуговують на пошану, а саме цього, згідно з путінським наративом, народ позбавили. Популярну культуру, телебачення й кіно взяли на повідець, щоб створити образи великих (здебільшого русявих) слов'ян — солдатів, фермерів, робітників — ідеальний російський типаж. Їх одягнули в шати релігійної ортодоксії та консерватизму, вилучили геїв, етнічні меншини (які часто подаються як екстремісти) й жінок — рок-зірок, що їхня профанна мова багатьох ображає.

Сєргєя Іванова, колишнього начальника штабу Путіна й кандидата на заміну його на посту президента, звинуватили в написанні маніфесту з управління розвитком Росії. Документ підкреслює унікальність Росії — не європейську й не азійську — і застерігає, що російську душу послаблюють західні ідеї та мультикультуралізм. Темні, непевні і сутність росіян, і те, що треба зробити для їхньої підтримки. Постає питання, чи це є справжній шлях Росії? Якщо це так, то скрутні часи чекають на творчий і чудовий народ, чий політичний вибір завжди уповільнював поступ країни і змушував багатьох найкращих та найрозумніших просто все покинути та поїхати геть.

Чи так усе має бути?

Невдалий експеримент Росії з демократією — вельми сумна історія для народу, культура та інтелектуальне життя якого сягнули рівня світових цивілізацій. Напрошується питання про те, чи була альтернатива і чи з'явиться інша дорога в майбутньому. Чи станеться ще один перехід до демократії?

Путінський авторитаризм у країні та агресивність за її межами нагадують нам, що від відповіді на це запитання багато що залежить і для росіян, і для всього світу. Теоретично талановиті й творчі росіяни здавна відомі досягненнями в математиці й науці, а тому повинні очолити революцію, що спирається на знання. Немає рації в тому, що 70 % експорту в економіці залежить від товарів — нафти, газу, мінералів. Подумайте над цим: коли востаннє ви купували споживчий крам, виготовлений у Росії?

За нетривалого безцарів'я, коли президентська каденція Путіна скінчилася, а Дмітрій Медведєв став його наступником, здавалося, що Росія може змінити свій курс. Прийшовши до влади, Медведєв відверто сказав, що економіка Росії не повинна спиратися лише на видобувну промисловість, як у XIX ст. Він відвідував великі технологічні центри у світі в пошуках ідей для будівництва російської Кремнієвої долини.

У червні 2010 року він відвідав Кремнієву долину у США. Мені потелефонував президент Обама й поінформував, що Медведєв хоче відвідати Стенфорд. Президент попросив мене добре організувати візит. Медведєв прибув у синіх джинсах та куртці від Армані, а виступ свій читав із айпеду. Він був схожим на молодого тямущого підприємця.

Упродовж кількох годин у Кремнієвій долині він відвідував такі компанії, як Google і Facebook, а потім ми з ним і ще кількома фахівцями зібралися на розмову. Виступи венчурних капіталістів, інженерів і лідерів бізнесу справили на нього враження. «Наскільки я розумію, — сказав він, — це екосистема». Відчувався смуток у його словах, неначе він розумів, що побачене в Пало-Альто непросто перенести до Росії. Але він спробував, підтримавши спорудження «Сколково», розрекламованого як російський хаб високих технологій.

Наступного року я відвідала «Сколково». Це не було Пало-Альто. Грандіозний кількаповерховий у модерному стилі кампус за межами Москви був своєрідною метафорою російського розуміння новаторства. Він був великим, централізованим і вже неймовірно бюрократичним. Ученим та інженерам Кремль загадав модернізуватися й майже відразу почав диктувати, що саме робити. Не дивно, що віддача «Сколково» напрочуд мала, а тому воно зараз перебуває під вогнем критики консерваторів, яким ця затія від початку не подобалася. Питання тепер у тому, чи не підключаться до справи прокурори.

Деяким проектам повелося краще, як-от державному венчурному фонду «Роснано». Фонд займається інвестиціями в нано-технології та їхнє застосування. Очолює його Анатолій Чубайс, підступний ветеран радянської та російської політики, який, можливо, трохи краще розуміється на організації підтримки. А ще є фонди акцій (вони переважно приватні), як-от «Ді-Ес-Ті» й софтверна компанія «Яндекс», які мають міжнародне визнання за компетентність та хист. Але невідомо, чи цей молодий російський технологічний сектор дасть раду складнощам із державними цінними паперами й ізоляції держави від міжнародної економіки через санкції, пов'язані з Україною.

Найбільша надія на іншу Росію пов'язана, либонь, з іншими людьми, задіяними у високотехнологічній царині. Вони стали, мабуть, природною виборчою округою ліберальнішого політичного прямування. І вони такі не єдині. Два десятиріччя з часу розвалу СРСР росіяни вчилися за кордоном в американських та європейських університетах, бізнесових і юридичних інститутах. Вони працювали й досі працюють у західних компаніях. Це переважно молоді люди, які мають очолити рух, щоб дати Росії шанс іще раз установити демократію.

Ба більше, вони повинні зуміти забезпечити підтримку середнього