Читати книгу - "Вибрані романи"

побачивши одного дня, як вона помирає в нас на очах, бо кістка встромилася їй у горло, побачивши ті вологі очі, які, здавалося, благали в нас про життя, ми були опановані таким жалем і жахом, що більше не захотіли тримати в домі ані собак, ані чогось живого. І задовольнилися великими ляльками, тими манекенами, які ти бачив у мене вдома і які моя Елена роздягає та вдягає.

— Ці істоти ніколи не помруть.

— Справді. І все стало в нас добре, й ми обоє були задоволеними. Мій сон не тривожив дитячий плач, мене ніколи не турбувала проблема, хто в мене народиться, хлопчик чи дівчинка, і що мені потім із ним чи з нею робити... А крім того, я завжди мав дружину у своєму розпорядженні, ні вагітність, ані годівля грудної дитини ніколи не перешкоджали їй кохатися зі мною — казка, а не життя!

— Ти розумієш, що це дуже мало або й зовсім не відрізняється...

— Від чого? Від незаконної розпусти? Думаю, так воно і є. Шлюб без дітей може перетворитися на різновид законного співжиття, дуже добре організованого, дуже гігієнічного, відносно цнотливого, але, в підсумку, я тобі скажу, — це двоє людей, що живуть тільки для себе. І так проминули для нас ці одинадцять чи скоро вже дванадцять років... Й ось тепер... Ти знаєш, що відбулося зі мною?

— Чоловіче, як я можу знати?

— А здогадатися не можеш?

— Ти хочеш сказати, що твоя дружина нарешті завагітніла...

— Саме так, чоловіче, саме так. Уяви собі, яке нещастя!

— Нещастя? Але хіба ти цього не хотів... Хіба палко не прагнув?

— Так, спочатку, впродовж двох або трьох перших років, але не довше. Але тепер, тепер... Нечистий знову повернувся в дім, повернулися чвари. І як раніше кожне з нас звинувачувало другого в безплідності шлюбу, тепер кожне звинувачує партнера в тому, що нас чекає. І ми вже починаємо називати майбутню дитину... ні-ні, я тобі не скажу...

— То й не кажи, коли не хочеш.

— Ми починаємо називати її непроханим гостем! І я вже почав уявляти собі, як одного ранку вона помре від кістки, що застрягне їй у горлі...

— Яке жахіття!

— Так, ти маєш рацію, жахіття. І прощай упорядкованість життя, прощай зручність, прощайте звички! Учора Елену нудило, здається, це була одна з тих реакцій організму, які пов’язують зі станом, що його називають... цікавим! Цікавим! Цікавим! Нічогенька собі цікавість! Жінку нудить — і вона блює! Чи тобі доводилося бачити щось більш огидне, щось більш брудне?

— Але вона, либонь, у захваті від того, що нарешті стане матір’ю?

— Вона? Вона почуває те саме, що й я! Це поганий жарт, який утнуло з нами Провидіння, Природа чи нехай там хто, це знущання. Якби цей хлопчик або дівчинка, нехай там хто воно буде... якби воно прийшло тоді, коли двоє невинних закоханих, переповнених почуттям батьківської любові, батьківської пихи, чекали на нього; якби воно прийшло тоді, святе й чудове, але тепер, тепер? Я тобі кажу, це поганий жарт. Якби можна було...

— Що було можна, чоловіче, що?

— Я подарував би його тобі, щоби воно склало товариство Орфею.

— Чоловіче, заспокойся й не верзи дурниць...

— Твоя правда, я верзу дурниці. Пробач мені. Але чи тобі здається справедливим, що після майже дванадцятьох років, протягом яких ми жили таким щасливим життям, коли ми вже остаточно вилікувалися від безглуздої пихи щойно одружених, нас спіткала така несподіванка? Адже наше життя було таким спокійним, ми дивилися вперед із таким відчуттям безпеки, з такою довірою!..

— Чоловіче, чоловіче!

— Так, ти маєш рацію, маєш рацію. І найжахливіше — ти можеш це собі уявити? — що моя бідолашна Елена не може позбутися відчуття, ніби вона опинилася у вкрай безглуздому становищі! У вкрай безглуздому!

— Але я не бачу...

— Я теж цього не бачу, але так воно є; вона почуває себе у вкрай безглуздому й кумедному становищі. І витворяє таке, що я за нього боюся... за непроханого гостя... чи непрохану гостю.

— Чоловіче! — вигукнув Ауґусто, глибоко стривожений.

— Ні-ні, Ауґусто, ні-ні! Ми не втратили морального почуття, і Елена, яка, як то знаєш, глибоко релігійна, хоча й зі скреготінням зубів, шанує волю Провидіння, змирилася з тим, що їй доведеться стати матір’ю. І вона буде доброю матір’ю, я в цьому не маю найменшого сумніву, дуже доброю матір’ю. Але таким сильним є її почуття, що вона опинилася у становищі кумедному й безглуздому, що аби приховати свій стан, аби замаскувати свою вагітність, вона, я думаю, спроможна на такі речі, що... Але я не хочу думати про це. Хай там як, а ось уже протягом тижня вона не виходить із дому. Каже, їй соромно, каже, вона собі уявляє, що всі витріщатимуться на неї на вулиці. І говорить про те, що коли їй доведеться виходити на свіже повітря, після того, як їй залишиться мало місяців, вона не з’являтиметься на люди там, де багато її знають і можуть зловтішатися з халепи, в яку вона потрапила.

Двоє друзів на мить замовкли, а потім першим порушив мовчанку Віктор.

— Тож іди, Ауґусто, одружуйся, й, можливо, з тобою станеться щось подібне. Іди й одружуйся зі своєю піаністкою!

— І хто знає!.. — сказав Ауґусто, як людина, що розмовляє сама до себе. — Хто знає... Можливо, одружившись, я знову матиму матір...

— Так, ти матимеш матір, — погодився Віктор. — Матір твоїх дітей. Якщо матимеш їх...

— І свою власну матір! Можливо, тепер, Вікторе, твоя дружина стає для тебе матір’ю, твоєю матір’ю.

— Я починаю втрачати ночі, друже, ось що зі мною відбувається...

— Або здобуваєш їх, Вікторе, або здобуваєш їх.

— Зрештою, я не знаю, ані що відбувається зі мною, ані що відбувається з нами. Проте щодо мене, то я готовий змиритися; але моя Елена, моя нещасна Елена... Бідолашна!

— Ось бачиш. Усе буде гаразд, бо ти їй уже співчуваєш.

— Хай там як, Ауґусто, а раджу тобі добре подумати, перш ніж ти одружуватимешся.

І вони розійшлися.

Ауґусто повернувся додому з повного головою думок, які навіяли йому розмови з доном Авіто та Віктором. Йому майже вивітрилися з пам’яті й Евхенія, і викуплена іпотека, і дівчина з випрасуваною білизною.

Коли Орфей вибіг йому назустріч, він підхопив його на руки, обмацав йому горло й, пригорнувши