Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Ваша імператорська високосте, а хочете наче заново народитися? Як пани кажуть, почати життя з чистого аркуша?

Великий князь здивовано подивився на мене.

— Ваню, мені погано, ти що — не бачиш?

— А хочете за годину бути свіжим та тверезим?

— Як це?

— Ходімо зі мною!

— Добре, тільки штабс-капітана візьми, — наказали Великий князь.

Я ледь витяг Івана Іларіоновича з-під жіночих тіл, потім ще довго приводив до тями, не дуже успішно, аж поки Великий князь облагодіяв свого ад’ютанта десятком ляпасів і примусив прокинутися. Звісно, я б ніколи не наважився давати ляпаси пану офіцеру, навіть задля його користі. Ми утрьох вийшли через чорний хід у двір повітового управління. Вже було темно, я ледь знайшов візника, і ми поїхали до Гармашевських лазень на Сулу. Коли приїхали, там уже збиралися зачинятися, бо випровадили останніх відвідувачів, але коли почули, хто у гостях, то одразу ж запросили. Слуги підкинули дров і запевнили, що хвилин за десять у лазні буде як треба. За цей час я допоміг Великому князеві і штабс-капітану роздягтися, а також просив не втрачати бойовий дух. Кілька разів зазирав усередину, і коли відчув, що лазня нагрілася, то запросив до парильні.

— Ваню, мені й так погано, яка ще лазня! — поскаржився князь, але я попросив почекати хвилин п’ять. Сам хлюпнув води на розпечене каміння, аж дихати важко стало.

— Ваню, та це ж пекло! — знову поскаржився князь, а штабс-капітан застогнав.

— З цього пекла дорога до раю! Обіцяю вам, Ваша імператорська високосте! А як не відчуєте раю, то привезіть сюди найбільшу гармату, обкладіть мене порохом і запустіть у небо, щоб не обіцяв зайвого!

— Ох, Ваню, важко!

— А потім як же легко буде! Іван Іларіонович про крила казав, так ото крила і виростуть!

— Крила! Крила! — жалісно застогнав штабс-капітан, який ніяк не міг отямитися.

— Може, досить, га, Ваню? — спитав Великий князь згодом.

— Ще трохи, Ваша імператорська високосте! — попросив я, бо в цій справі головне дотримуватися правил, інакше все змарнується.

— Ваню, помираю!

— Сутінки, Ваша імператорська високосте, чорнішають перед світанком!

— І називай мене просто князь! Без спіднього сидимо, яка вже тут високість!

— Слухаюсь! Ще трошки, князю, зовсім трошки!

Дивлюся, він уже весь потом у два пальці вкрився, аж ріки по ньому течуть, а я сухий сиджу. Туго з мене піт виходить, уже не знаю чому. Мені ще хвилин п’ять посидіти, але ж тепер я людина військова, то живу не задля себе, а заради батьків-командирів. А їм уже пора з лазні. Підхопив я штабс-капітана під ліву руку, а князя під праву.

— Вперед! — кричу.

Як побіжимо ми, двері одні відчинили, другі, вибігли на вулицю, там князь зупинитися хотів, віддихатися, але не можна зупинятися! Далі вибігли на дощатий причал та як стрибнули у воду! Ох Сула благословенна! А ще ж біля лазні струмок холодний із дна бив. Така тут вода холодна, що аж ноги зводить, обпікає, наче вогонь.

— О-о-ох! — аж закричав Великий князь, і штабс-капітан умить отямився. Почав кричати, що тоне, бо, як виявилося, плавати не вмів. Але ж я поруч, виштовхнув Івана Іларіоновича до причалу, допоміг Великому князю вилізти. Стоять вони, дихають важко, очі аж трохи вирячені, головами крутять.

— Ну то як? Нове життя чи не нове? — питаю.

— Ваню, нове! Тільки холодно! Нумо ще в парильню! — наказав Великий князь, і гріх його було не послухатися.

Побігли в парильню, ще посиділи. Вже їх імператорська високість не скаржилися, сиділи сумлінно, а коли я сказав, то побігли і пірнули. Гарно так, головою вперед, і так уміло у воду ввійшли, що ані бризки, та й хвиль майже не було. Штабс-капітан стрибати злякався, але я його штовхнув, бо ж без цього пірнання не треба і до лазні ходити. Штовхнув, стрибнув слідом, з води виловив, дивлюся, а їх благородь уже самі потроху плавають. Тут Великий князь закричав.

— Судома! Судома! — і під воду пішов.

Ну, це не дивно, що судома, вода ж холодна. Пірнув я, допоміг виплисти та на берег вилізти.

— Ви, князю, п’яткою по землі, п’яткою! — порадив я. — Найкращий спосіб від судом.

Їх благородь гупнули кілька разів, усміхнулися, минула судома.

— Слухай, Ваню, а щось їсти хочеться, випити хочеться! — аж скрикнув Великий князь.

— Аякже! Життя тільки починається! Вже вибачайте, у нас особливих минтусів, як ото були, немає, їжа проста, мужицька!

— Та я зараз і чорта з’їм! Давай!

Пішли ми до зали, а там уже на столі смажене сало, яєчні з півсотні яєць, картопля смажена і варена, оселедець із цибулькою, огірки малосольні, капуста свіжа, вареники чотирьох видів, свинина копчена, коропи смажені, лящі в’ялені, узвар холодний і сулія напою від Юхима Трикурки.

— Дозвольте, князю, мені стіл вести, — смиренно попросив я.

— Не тільки дозволяю, але й наказую! — рикнув князь.

— Ну, тоді прошу по шматочку оселедця, в олії вимоченого, вжити! — сказав я і налив усім по чарці Трикурчиного напою. — Як кажуть у нас у селі, сам п’ю, всіх запрошую і приклад подаю!

Сказав і почаркувався з Великим князем, а штабс-капітан поспішили випити.

— Не можна так, штраф, — налив йому знову. — Хто з тостувальником не чаркувався і випив, тому вира.

Ще налив їх благороді.

— Пити треба за правилами. Ну, за нашого вельмишановного гостя!

Тут уже правильно випили, ніхто не поспішав, усі зі мною почаркувалися.

— Ваню, а що це за амброзія? — спитали Великий князь.

— Це настоянка місцева, на травах. Подвійна перегонка, лікарські рослини, не так для пияцтва, як для зміцнення здоров’я і прикрашання життя!

— Смачна, зараза! — каже штабс-капітан, який уже дві чарки випив.

— Зараз пропоную ось сальце смажене намастити сметаною з хріном. Це підвалини нам міцні будуть для подальшої гулянки!

Собі поклав шматок добрячий, намацюлив щедро, вкусив. Райське задоволення прямо. Запекло у роті, сльози на очі навернулися, бо хрін тут ядучий. Он аж закахикалися і Великий князь,