Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Буду відвертим, дівчино: ви мені не подобаєтеся. Мені не подобається те, що я про вас чув. Мені не подобається ваш тон, і мені не подобається те, що ви змусили мене сьогодні чекати довбаних півдня, гадаючи, ніби можете забирати мій час. Мені не подобається те, як ви дивитеся на мене, а ще більше не подобається та насмішка, з якою ви дозволяєте собі розмовляти з начальством. Якщо мене щось і бісить по-справжньому, то це люди, які не знають свого місця в цьому світі. А ще більше мене бісить нагадувати їм про нього.

Алісія покірливо опустила очі. Температура в їдальні, здавалося, різко впала градусів на десять.

– Я прошу пана голову мені пробачити, якщо…

– Не перебивайте мене. Якщо я з вами ще досі тут розмовляю, то лише через довіру до вашого очільника, який із незрозумілої мені причини вважає, що саме ви підходите для того завдання, яке я маю вам доручити. Але я хочу, щоб ви чітко собі затямили: від цієї миті ви відповідаєте переді мною. А в мене немає ані терпіння, ані великодушності присутнього тут сеньйора Монтальво.

Хіль де Партера пильно поглянув на неї. Він мав чорні очі, рогівку яких вкривала сітка крихітних червоних капілярів, які, здавалося, ось-ось луснуть. Алісія уявила, як він, у капелюсі з плюмажем і маршальських чоботах, цілує королівську дупу каудильйо на одному з тих полювань, на яких батьки нації винищують звірину, яку полчища слуг приганяють до них на відстань пострілу. Потім ці високодостойники вимазують собі яйця порохом і кров’ю домашньої птиці, щоб відчувати себе справжніми чоловіками й завойовниками, для більшої слави Бога й Вітчизни.

– Я переконаний, що Алісія не хотіла тебе образити, друже мій, – втрутився Леандро, який найпевніше неабияк насолоджувався тим, що відбувалося за столом.

Алісія підтвердила слова свого начальника, кивнувши з урочистим і покаянним виразом на обличчі.

– Зайве казати, що та інформація, яку я вам повідомлю, суворо конфіденційна, а нашої розмови ніколи не було. Вам усе зрозуміло щодо цього, Ґріс?

– Цілком зрозуміло, пане голово.

– Чудово. Тоді зробіть таку ласку негайно доїсти свій тост, і ми перейдемо до справи.

5

– Що вам відомо про Маурісіо Вальса?

– Міністра? – перепитала Алісія.

Дівчина на якусь хвилю замислилася, намагаючись упорядкувати той потік образів, який наринув на згадку про довгу й широко висвітлену в пресі кар’єру дона Маурісіо Вальса. Бундючний, доглянутий профіль, завжди під найвигіднішим кутом на світлинах і в найдобірнішому товаристві, приймає почесті й роздає незаперечну мудрість життя під оплески й захоплені вигуки придворних клакерів. Канонізований ще за життя Маурісіо Вальс здійнявся на верхівку завдяки власним старанням, а також завдяки допомозі самопроголошеної інтелектуальної еліти країни і став смертним утіленням зразкового образу іспанця – Людини пера, Лицаря думки й мистецтва. Володар незчисленних премій і вшанувань. Символ – без жодного натяку на іронію – культурної та політичної еліт країни, міністр Вальс насолоджувався увагою провладної преси. Його лекції на найбільших майданчиках Мадрида завжди збирали всіх найпомітніших членів суспільства. Його повчальні статті щодо актуальних тем перетворювалися на незаперечні істини. Юрми газетярів, які годувалися з його руки, бігали за ним і зі шкури пнулися, вихваляючи міністра. Час від часу відбувалися його авторські вечори, на яких Вальс разом із найвидатнішими артистами Іспанії читав вірші та уривки зі своїх найвідоміших театральних творів. Квитки на ці вечори розходилися, як гарячі пиріжки. Літературні праці міністра було проголошено вінцем творіння, а його ім’я записано поряд із іменами великих майстрів. Маурісіо Вальс, найвидатніший розум Іберії, світоч, який осяває весь світ.

– Нам відомо те, що пишуть у пресі, – втрутився Леандро. – Яка, по правді кажучи, останнім часом висвітлює його життя куди скупіше, ніж це вона робила раніше.

– Зовсім не висвітлює, – підтвердив Хіль де Партера. – Гадаю, сеньйорито, ви теж зауважили, що з листопада 1956 року, уже протягом майже трьох років, Маурісіо Вальс, міністр національної освіти (або ж міністр культури, як більше подобається йому самому) і, коли дозволите, улюбленець іспанської преси, майже зовсім зник із публічного життя і практично не з’являється на офіційних заходах.

– Тепер, коли ви про це згадали, пане голово… – почала Алісія.

Леандро обернувся до неї, глянув на Хіля де Партеру й, діставши мовчазну згоду, узявся пояснювати:

– Певна річ, Алісіє, що пан міністр не випадково і не зі своєї волі позбавив нас задоволення насолоджуватися його витонченим інтелектом і велемудрими повчаннями.

– Я бачу, ти з ним добре знайомий, Леандро, – докинув Хіль де Партера.

– Я мав честь познайомитися з ним, хоч і коротко, багато років тому, під час мого перебування в Барселоні. Велика людина і найкращий зразок чеснот нашої інтелектуальної еліти, а також підтвердження її виняткової важливості.

– Я впевнений, що міністр погодився б із кожним твоїм словом.

Леандро ввічливо всміхнувся і знову звернувся до Алісії.

– На жаль, справа, яка зібрала нас тут сьогодні, не стосується ані незаперечної значущості нашого шановного міністра, ані пречудового стану його еґа. Я гадаю, що я не перевищу своїх повноважень, коли з дозволу присутнього тут пана голови поліції повідомлю, що причина такої тривалої відсутності дона Маурісіо Вальса на публіці спричинена підозрою, що вже протягом кількох років існує змова з метою замаху на його життя.

Алісія звела брови й перезирнулася з Леандро.

– На прохання наших друзів із Міністерства управління наш підрозділ відрядив оперативника, щоб допомогти Генеральній службі поліції у відкритому розслідуванні цієї справи, хоча офіційно ми участі в ньому не брали й, по правді кажучи, не були в курсі його деталей, – пояснив Леандро.

Алісія прикусила губу. Очі її начальника ясно давали зрозуміти, що час для запитань іще не настав.

– Цей оперативник із причин, які ми поки що не можемо вияснити, не виходить на контакт уже кілька тижнів, і нам нічого не відомо про його місцеперебування, – вів далі Леандро. – Це лише вступ до тої місії, яку пан голова поліції хоче нам доручити.

Леандро поглянув на Хіля де Партеру, показуючи, що передає слово йому. Той кахикнув і прибрав серйозного виразу обличчя.

– Те, що я розповім, – суворо конфіденційна інформація, і вона не повинна вийти за межі цього приміщення.

Алісія і Леандро одночасно кивнули.

– Як уже згадував ваш очільник, 2 листопада 1956 року під час учти, влаштованої на честь дона Маурісіо Вальса в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді, на міністра було скоєно невдалий замах, як видається, уже не перший. Розголосу про цю подію не