Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— А що трапилося у Вудстоці? — спитала я Метью, насуплюючи брови.

— Та нічого особливого, — невимушено відповів він. Але мене більше цікавило, що скаже кремезний блондин.

— У якоїсь старої шкапи у базарний день сталися корчі та конвульсії. І вони винуватять у цьому вас. — Гелоуглас оглянув мене з ніг до голови, немов намагаючись збагнути — як же хтось настільки непоказний міг накоїти стільки лиха.

— То була вдовиця Бітон, — сказала я, затамувавши подих.

Поява Франсуази та Шарля перервала подальшу розмову. Франсуаза принесла духмяний імбирний хліб та присмачене спеціями вино для теплокровних. Кіт (завжди охочий поласувати вмістом харчового льоху Метью) та Джордж (трохи зеленуватий після вчорашніх потрясінь) заходилися наминати те, що подала їм Франсуаза. Обидва мали вигляд театралів, що з нетерпінням чекають на початок другої дії.

Шарль, чиїм завданням було харчувати вампірів, приніс невеликий глечик зі срібними ручками та три високі скляні келихи. Червона рідина, яку вони містили, була темнішою та густішою за будь-яке вино. Хенкок зупинив Шарля на півдорозі до господаря дому.

— Я маю сильнішу спрагу, аніж Метью, — сказав він, хапаючи келих. Шарль аж охнув від такого нахабства. А Хенкок принюхався до вмісту глечика й також забрав його в Шарля. — Я не пив свіжої крові цілих три дні. Ти маєш дивний смак стосовно жінок, але ніхто не зможе заперечити твоєї гостинності.

Метью кивнув Шарлю в бік Гелоугласа, який також жадібно припав до глека. Зробивши останній ковток, він витер рукою рота й грізно спитав:

— Ну, що? Чому мовчите, наче води в роти понабирали? Зрозуміло, ви не хочете говорити, але цілком резонно було б почути від вас хоч якесь пояснення — яким чином ви примудрилися вскочити в таку халепу?

— Це питання краще обговорити в приватній обстановці, — сказав Волтер, поглянувши на Джорджа та двох демонів.

— А чому це, Рейлі? — забіякувато спитав його Хенкок. — Де Клермону доведеться багато чого пояснити. І його відьмі також. Краще, аби ці пояснення зробила вона сама. Дорогою ми натрапили на священика. Із ним було двоє заможних джентльменів. Виходячи з того, що я почув, супутниця Клермона має у своєму розпорядженні три дні, а потім…

— Щонайменше п’ять, — поправив його Гелоуглас.

— Можливо, й п’ять, — погодився Хенкок, повернувши голову в бік свого напарника. — А потім її віддадуть під суд. Ще два дні вона матиме для того, щоб придумати, що сказати суддям, і менш ніж півгодини, щоб придумати переконливу брехню для священика. Тож краще розповісти все начистоту.

Усі утупилися на Метью, який стояв і мовчав.

— Невдовзі годинник ударить чверть години, — нагадав йому Хенкок після того, як пройшов деякий час.

Я взяла справу у власні руки.

— Метью захистив мене від одноплемінників.

— Діано, — загарчав Метью.

— Метью — і втрутився у відьмацькі справи? — витріщився Гелоуглас.

Я кивнула.

— А коли небезпека минула, ми з ним зійшлися.

— І все це сталося в суботу в проміжку від дванадцятої дня до сутінок? — Гелоуглас недовірливо похитав головою. — Придумайте щось переконливіше, тітонько.

— Тітонько? — Я отетеріло обернулася до Метью. Спочатку Бервік, потім Конгрегація, а тепер оце. — Оцей навіжений — твій племінник? Стривай, дай подумати. Ага — він син Болдвіна! — Гелоуглас був майже так само м’язистий та кремезний, як і дубоголовий братик Метью, і так само впертий. Були й інші Клермони, яких я знала: Жоффруа, Луїза та Гуго (про якого згадувалося лишень побіжно й таємничими натяками). Гелоуглас міг бути нащадком будь-кого з них — або іще кого-небудь, хто мав стосунок до розгалуженого родинного дерева Метью.

— Болдвін? — Гелоуглас аж сіпнувся. — Навіть іще до того, як я став вером, я й близько не підпустив би того монстра до моєї шиї. Моїм батьком був Гуго де Клермон. До вашого відома, мої одноплемінники були «ульфгеднарами», а не навіженими берсерками. Вони вдягалися у вовчі шкури і жили жагою крові. До того ж, я лише частково норвежець, і це — моя добра й лагідна частина, якщо хочете знати. Решта — від скóтів, через Ірландію.

— Оті скóти мають лиху вдачу, — зазначив Хенкок.

Гелоуглас підтвердив правоту свого напарника, легенько сіпнувши себе за вухо.

У тьмяному світлі блиснув перстень у вигляді маленької труни. Із неї виступав якийсь чоловік, а по краях виднівся вигравіруваний девіз.

— То ви лицарі, — мовила я, шукаючи поглядом схожий перстень на пальці в Хенкока. І знайшла — онде він, химерно начеплений на великий палець. Нарешті знайшлося підтвердження того факту, що Метью також мав стосунок до Ордену Лазаря.

— Ну-у-у-у, не зовсім так, — протягнув Гелоуглас, надаючи своєму голосу акценту тих самих шотландців, до яких, за його словами, він належав. — Стосовно цього питання точаться суперечки. Насправді ми — не такі собі благородні лицарі в сяючих обладунках, еге ж, Дейві?

— Авжеж. Але де Клермони мають глибокі кишені. Від таких грошей відмовитися важко, — зазначив Хенкок, — особливо, якщо навзамін отримуєш довге життя з усіма його принадами.

— А ще де Клермони — люті вояки. — Гелоуглас знову потер перенісся. Сплюснуте, наче колись його перебили, і воно так і не зрослося належним чином.

— Еге ж, еге ж. Ці вилупки спочатку мене вбили, а потім урятували. І при цьому вилікували моє скалічене око, — з ентузіазмом зазначив Хенкок, показуючи на своє спотворене віко.

— Значить, ви — вірні де Клермонам. — Хвиля полегшення прокотилася моїм тілом. Я б воліла мати Гелоугласа та Хенкока союзниками, а не ворогами, зважаючи на лихо, що на нас насувалося.

— Не завжди, — похмуро відповів Гелоуглас.

— Вірні, але не Болдвіну. Бо він — хитра й підступна сволота. А коли Метью поводиться як йолоп, то ми й на нього не зважаємо. — Хенкок пирхнув і тицьнув пальцем на імбирний хліб, що лежав забутий на столі. — Хто-небудь буде його їсти чи, може, кинути його у вогонь? Від прянощів Метью та кухні Шарля мене просто нудить.

— Зважаючи на непроханих гостей, що до нас наближаються, краще не гаяти часу й зайнятися плануванням наших подальших дій, аніж розмовами про родинну історію, — роздратовано кинув