Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Кабан не став одразу відмовлятися – інших варіантів він, однак, не мав, тому вирішив подзвонити дружині, порадитися, як учинити. Та і різка відмова могла потягти за собою небажані наслідки. Правильно буде потягнути час, обсмоктати деталі, пошукати слабкі місця, можливо, він дізнається щось важливе для себе, для майбутньої втечі. З іншого боку, ідея вискочити звідси так швидко і так безболісно видавалася настільки привабливою, що, повернувшись униз, Кабан вже був готовий і погодитися, але він ніяк не міг собі уявити одного – як говорить дружині, щоб вона назбирали двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошей – батьки допоможуть, друзі, не проблема, але сам факт опосередкованого викупу його дуже бентежив. Відчуття внутрішнього протесту заважало йому переступити через цей бар’єр, і він вирішив залишити такий варіант на крайній випадок. Коли наступного дня курили з паскудною пикою за госблоком, акуратно запитав:

– А як поїдемо?

– Через блокпости поїдемо, вночі, напрям – до Харкова. Так швидше.

– Не вийде.

– Та я виведу, не сци!

– У мене паспорта немає, – збрехав Кабан, який мав звичку паспорт і права завжди носити з собою. – Без паспорта мене сам біс через блокпости не провезе.

– Тоді дай тридцятку, я грошей людям дам – виїдемо!

– Немає стільки грошей у мене. Дружина не збере так швидко, потрібно днів п’ять, ти пізніше підійди, добре?

На тому і вирішили.

Кабан залишився задоволений таким фіналом розмови. Він не відрізав усі мотузки і міг у будь-який момент звернутися за допомогою, і в той же час зберігав себе для паскуднопикого як потенційного грошового клієнта, чим гарантував деяку безпеку. Остання обставина, вочевидь, не стала таємницею в лікарні, і після першого вересня до нього в коридорі звернулася молода огрядна жінка з поглядом оцінщика нерухомості, з тих, на яких тримається якщо не світ, то життя в маленьких містечках і великих родинах:

– Солдатику, а зайди на хвилинку.

– Навіщо?

– Рятувати тебе будемо.

Кабан зайшов в жіночу палату, і в нього одразу втупилося декілька пар очей. Не знижуючи голосу, рятівниця змовницьки виголосила:

– Сімнадцять!

– Що? Не зрозумів?

– Тисяч. Сімнадцять тисяч, і мій чоловік довезе тебе до кордону з Білгородською областю!

– Так хіба Донецька з Білгородською межують?

– Через Росію.

– Спасибі, я поговорю з дружиною, може, і зберемо стільки.

З цієї розмови Кабан зробив для себе лише один невтішний висновок – його перебування в лікарні стало загальновідомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалися – про місце, де він ховається. Але рано чи пізно, як засвідчив випадок з паскуднопиким, хтось-таки вирахує, звідки він приходить і куди повертається, було б бажання. Кабан не вірив у добрі наміри людей, але він вірив у їхню інертність і байдужість до навколишнього світу, та ще в невгамовне бажання легких грошей. Характер і поведінка, за його спостереженнями, більшості місцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потім ставленням до українських військових, України, «денеер», Росії і всього іншого. Хоча Росія все ж у головах більшості посідала домінантну позиції – Росія світилася мрією, як якесь Ельдорадо, що подарує щастя після здійснення мінімальних зусиль, а можливо, навіть і без зусиль узагалі. Ці люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужу – з іншого світу – людину, яка опинилася тут випадково, потрапила в біду, і на цій біді, раз уже чужак тут, не гріх і заробити – з нього не убуде, а родині користь. У лікарні годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скільки б разів він не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню їжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навіть завалящого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався і не чекав від них допомоги. Все, що він хотів від цих людей – мовчання, за яке він платив їм надією на швидкий і легкий заробіток. Зберігати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвідомлював. Через декілька днів вони зрозуміють, що він просто тягне кота за хвіст, тягне час, і тоді пастка закриється – він стане нікому не цікавий, більш того, на нього будуть злі, як на скриню, яка виявилася порожньою.

Уже який день, лежачи під небіжчиками, він закривав очі і впадав у напівзабуття: згадував доньку, дружину, батьків, друзів. Він ідеалізував картини повернення і майбутнього життя, мріяв про те, як усі разом вони зберуться за одним столом і добре погуляють. Кабан розмірковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотіла другу дитину, а він не погоджувався, зате тепер він двома руками, двома ногами, ну і всім іншим, що ворушиться у чоловіка – «за». Через дірочку в ковдрі, що пропахла медичним розчином і мертвеччиною, із запахом якої він так і не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вірити сну – Артемки. Хлопчик лежав біля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усіх так, як почув уночі), закинувши руки над головою, ніби дійсно спав. Його дитяча шкіра місцями порепалася і посиніла, обличчя розпухло, але від цього стало ще безневиннішим і беззахиснішим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очі, як він говорить, як сміється, як грає у футбол, як ходить із батьком на рибалку і полювання. Тут уява Кабана запротестувала, він не хотів уявляти дитину зі зброєю в руках. Ні, він не став пацифістом, і його бажання воювати і знищувати ворогів нікуди не зникло, незважаючи на всі неприємності, що звалилися на нього, проте щось нове з’явилося в душі, і він дуже добре це відчував і усвідомлював.

Сергія Петровича й Єгора Георгійовича, обох дідусів, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвеніли ключі, забахкали в тамбурі черевики працівників похоронки, зацокали підбори, відчинилися двері, і до вагона увійшли сині лікарняні штани і довга темна сукня, під якою вгадувалися молоді стрункі міцні ноги.

– Я за дідусем, – сказали довгі ноги.

– Як прізвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, сині лікарняні.

– Демидов Сергій Петрович.

– Рік народження? – сьорбнули слиною сині штани.

– Тисяча дев’ятсот двадцятий.

– Пожив ваш дідусь!

– Так, три війни