Читати книгу - "Серце гарпії"

— Друзі підвели? — підказує Ярка.

— Та шо — підвели?! То «підставили» — називається! Шоб свою сраку прикрити! Друг іще, к чортам… І брат його, бісове плем’я…

Юхим замовкає, люто суплячись. Тоді знов береться патрати рибу.

Ярка присідає поряд, зітхає співчутливо.

— Он у вас ікона в сарайчику. Може, коли вірити… Може, яке диво і станеться.

Старий міряє її важким, похмурим поглядом, а все ж сиві брови от-от уже ладні звестися дашком, мовби у благанні. Ярці зненацька стає до сліз його шкода, цього впертого, дратливого і нещасного діда. Вона шморгає, опустивши очі, аби часом того посмику душевного не видати. І чого це я, дивується дівчина… наче ж не по те нині вийшла, та й давно уже так не переймалася…

То все — рибний дух, вирішує вона, від нього і сльози.

Попросивши припасти для неї пару лящиків, дівчина прощається і вертає додому. З Ганичкою вона, очевидячки, розминулася, але може то і на краще. Якби Ярка й надалі мучила стару жінку розпитами, то, може б і сполохала передчасно. А так… ясно, що зниклий мав злочинні якісь оборудки, тож Юхимові й Ганичці навряд чи придалось би зникнення злодія — радше вже навпаки. Про хитрі ті справи може знати брат Приймака — Саня, казав нібито Нестор — але як той дійсно помагав братові, то навряд чи схоче говорити.

От же холера, лається Ярка, хлюпаючи узбережжям босоніж та шмагаючи очерет сандалями, — думала буде просто? Отак сходу розплутати те, що за рік вже й бадиллям поросло? А ще і дивна якась забаганка виникла, не питаючись — помогти, коли змога, цим нещасним старим — ну бо просто сил нема на те горе дивитись. Помогти… звісно, зітхає до себе глузливо, — мені би хто пособив! Може, привиди на пустищі — хоч вони зарадять?

Перш ніж вкластися спати тієї ночі, Ярка довго стоїть коло вікна, що дивиться на узбережні горби. І замало не зойкає, коли бачить зненацька, як і обіцяно — далекий примарний вогник.

* * *

Навряд чи ти помітила, але тобі давно уже легше змусити іншого зробити щось для тебе, аніж просто попросити про допомогу. Чому так, не знаєш?

Певно, що таке прохання свідчить про неспроможність впоратися самотужки, а ти ж, либонь, переконалася — не можна покладатися на добру волю оточення. Бо немає в того оточення ані волі, ані доброти. Кожен заклопотаний своїми потребами настільки, що вже і не сприймає нічого іншого, мовби занурений у месмеричний транс. Отож, звісно, простіше смикнути такого мрійника за відповідні важелі, аніж намагатися достукатись до його — як же воно зветься? Співчуття?

Зрідка лишень розсіюються чари відчуження, і бачимо раптом живе чиєсь почуття поряд — горе чи надію, чи любов — не важить насправді, що саме. І прозріння це вражає так яро і так негадано, що, бува, спішимо відкараскатись, заплющити очі й забути, те, що приверзлося. Назвати — «базова потреба», і потягнути чарівний важіль.

Й однак ти знаєш — є і справжнє, поза тим контрольним пунктом, є живе і щире — поза звичною тобі грою. От тільки сила його непідвладна гравцеві — це ти, мабуть, відчула також, тим-то і квапишся придушити найменший його паросток.

* * *

Це здавалося неймовірним, але віднедавна Ярка полюбила ранки. Не всі, щоправда, а лише четвергові; та й була в тій любові, по всьому, щедра жменя мазохізму — бо ж як іще пояснити її страдницькі пробудження о п’ятій ранку, на які, проте, ревно чекала цілий тиждень?

Справа була в тому, що генеральний зволив завести нову практику — найстаранніших своїх співробітників кликати на ранкову каву в «Космополіті». Ярці випав четвер.

Ці зустрічі стали для неї мірилом радості: пригощаючи кавою, Франк був незмінно привітний та уважний, хвалив, як було за що, а як ні — то учив своєї осібної філософії, котра нехай почасти і лякала, але вабила попри те.

«Співчуття — це твоя сила, — казав якось Франк. — Завдяки йому ти дізнаєшся, чим живе людина. Та не применшуй значення байдужості. Завдяки їй ти можеш скористатися отриманим знанням». Ярці аж крижаки бігли спиною від подібних слів. Проте заперечити вона не могла, чи то пак не могла насмілитись. До того ж, ця приватність, інтимність розмови — майже побачення! — хвилювала її, змушуючи червоніти та затинатися. Вона уже не цілком тямила чого, власне, прагне — дістати професійне схвалення чи опинитися в його ліжку. Франк, очевидячки, чудово це розумів.

Невідомо, скільки так могло тривати, проте одного ранку він подзвонив і сказав, що кавування відміняється, і голос його, чужий та холодний, нічого доброго не віщував.

До кабінету генерального Ярка ішла на ватяних ногах, і добре, що не взула модельних своїх черевиків за півзарплати, бо на тамтих високих підборах точно би навернулася щойно на порозі. Було пів на дев’яту, проте шеф уже завзято працював, занурившись у свої керівничі клопоти.

— А, ти, — недбало ронить він, побачивши Ярку.

Ярка несміливо підходить ближче.

— Щось трапилося?

Франк відриває погляд від монітора, примружує свої безбарвні очі, мовби придивляючись до якої гидотної дивовижі.

— Ось.

На стіл перед нею лягає вчорашня газета, відкрита на другій сторінці. «Доба», здається, чи щось таке. Ярка бере газету до рук. «Феї також брешуть» — пише там крупним кеглем, а нижче проглядає підзаголовок — «обережно: сурогат». Далі в статті йдеться про те, що у продукції «одного відомого виробника» замість обіцяних фруктових соків знайдено лише розчин кукурудзяного сиропу та смакові добавки. Автор статті патетично закликає покарати підступних торгашів, що наживаються на здоров’ї «наших немовлят». Ані імен зловмисників, ані назви виробника так і не прозвучало; «феї», утім, безпомильно натякали на один з найуспішніших брендів «Делекти».

Прочитавши статтю, Ярка завмирає на мить: їй так шумить у вухах, що здається — вона втратила слух. Це був чистий, первинний жах, і то не заподіяна репутації шкода лякала дівчину, але його реакція, його зневага та осуд. Адже, напевне, її він і винуватив у тому, що сталося. Інакше би не відкликав ранкову зустріч.

— Мм… може, подати в суд за наклеп? — мимрить вона.

Генеральний різко відкидається в кріслі.

— Це ти зранку дурна? Чи на загал? На підставі чого подавати? Нашого імені тут не згадано. Але, курва, молодці!

Ярка ковтає слину. Дивиться пильніше на сторінку: рядки стрибають у неї перед очима.

— Автор статті — Андрій Паладін… — шепотить вона. — Цікаво, хто це… В кого… в кого