Читати книгу - "БЖД"

– Та тобі взагалі має бути пофіг. Ось я заразвстану й сяду тобі на руки, – Сабріна забиває останній гвіздок у труну моєї псевдопідарської орієнтації, – і якщо ти голубий, наше заняттяпродовжиться далі...

Вона справді встає і йде із зошитом до мене.

—Стій, – кажу я й обертаюся, – стріляти буду...

—Що? – розгубилась вона.

Тоді я міряю її поглядом із ніг до голови, поп-ку і все таке, ну, ти розумієш, і нарешті кажу:

—Все, сонечко... У-се...

—Що? – радо посміхається вона, помічаючи мою розгубленість. – Ти більше не голубий?

—А я, – кажу, – я взагалі не голубий, я про­сто не хочу тебе більше бачити, я звільняюсь. Тшюсс, майне лііібе1!

Я згрібаю з підвіконня книжки й збираюся йти геть.

—Стій, – тепер каже вона, – але, замість «стріляти буду», банально додає «кричати буду»!

—Та кричи, –погоджуюсь я, – кричи, скіль­ки тобі влізе, шліфуй фонетику, згадуй хєрпект, а я йду, мені тут робити нічого...

—Але ж я справді закричу, – майже в розпачі розводить руками вона.

—Війе кспоеп1!

—Ти чесно цього хочеш? А може, все-таки залишишся?

—Ні, – кажу я, – я йду, іхь габе аллє генде фолль цу тун2!

І тут вона недорізаним голосом починає гор­ланити, що... що я... ти уявити собі не можеш, що я її ґвалтую... За секунду до кімнати влітає Каміла й теж починає горланити, наче мавпа, причому горлає вона якусь таку фігню, що жод­ного слова розібрати годі... Я так і не вкурив, що вона хотіла: урятувати Сабріну чи щоб її теж зґвалтували...

—І що? – перехоплює мені подих.

—Та нічо... Я хапаю з дивана подушку й з усі­єї дурі луплю Камілу по макітрі... Каміла затихає й падає... А я стрімголов, перекидаючи меблі, ви­риваюся з квартири...

—Мда... – тільки й кажу я.

—Як гадаєш, що вони зі мною зроблять?

—Хто, вони?

—Ну, папік Сабріни та його менеджери.

—Навіть не знаю...

—А я знаю, – скрушно зітхає Ікарус... – І не уявляю, що з цим робити...

—Може, подзвонити до телефонної служби довіри? – на якийсь біс пропоную я.

Наш настільний годинник на кухні висвічує 23:93. Якось Кет звалила його на підлогу, і він тепер глючить, проте інколи створює ілюзію, що в нас до біса часу, а якщо й не до біса, то при­наймні значно більше, ніж у решти людей.

Ми вперто сидимо вдома, жерти в нас нічого, та й, якщо чесно, нам зараз зовсім не до жратви. Укотре перебиваємось кавою, доливаючи в неї рештки вчорашнього коньяку, й куримо. Попіл струшуємо в шкаралущу від кокосового горіха. А коли все це збіса набридає, я мовчки висовуюся у вікно й починаю роздивлятися темні дахи па­вільйонів дитячого садка, що звідси, згори, своїм крихким вицвілим шифером нагадують западню. За кілька кварталів від нас у небо б'ють світлові гармати якогось нічного клубу, немовби шукаю­чи бомбардувальників уявного супротивника або стомлених ангелів, що після важкого робочого дня повертаються нарешті додому. У нашому дво­рику горить лише два ліхтарі, один на в'їзді, а ін­ший на козирку нашого під'їзду, решту території окупувала густа й липка темрява.

Я викидаю недопалок, що падає вниз, наче мі­ніатюрний метеорит, і вже збираюся повернутися до Ікаруса, коли несподівано помічаю, як у наш дворик на шаленій швидкості влітає великий чор­ний джип чероккі. Він підкочується до сусіднього під'їзду, а їх у нашому будинку аж цілих два, різ­ко дає по гальмах, з переднього сидіння визирає чийсь череп, заперечно хитає й знову зникає в ка­біні. Потому чероккі газує, пролітає останні де­сять метрів і гальмує так різко, що йога заносить і викидає задніми колесами на клумбу тьоті Гамі.

«Пиздєць пацанам, – думаю я. – Зараз тьотя Таня порубає їх лопатою й розхуячить їм джип...» Жартувати з нею – собі на шкоду. Тьотя Таня була адвентисткою сьомого дня, що якби само собою зобов'язувало бути її ще й пацифісткою. Але то­ді, коли хтось чіпав її квіти, про жоден пацифік не могло бути мови. Одного разу вона бомбардува­ла з вікна картоплею якогось гопника, що хотів був нарвати своїй дєвушці ромашок, а якось облила окропом одного алкаша, що став на її клумбу від­лити... Словом, якби тьотя Таня зараз не спала й не бачила свої адвентистські сни, сталося б щось непоправне.

Немов на підтвердження цього, з чероккі виліз­ло четверо чуваків у спортивних костюмах. Вони закурили, а останній, п'ятий, вистрибнув з ведій­ського місця, відкрив багажне відділення, дістав звідти бейсбольні битки й глянув кудись угору, не­мовби ці пацани приїхали на розборки з ангелами, що стомлено поверталися додому їхньою територі­єю й клали на їхній авторитет. І ось пацани стояли, курили й дивилися кудись угору, певно, чекаю­чи, доки ангели самі спустяться й розпочнуть свій гнилий базар... Але про що саме з ними можна ба-зарити, я якось не зовсім розумів, адже з ними хоч базарь, хоч не базарь, у них же он який дах... І тут щось почало мені виразно не подобатись... Більше того, я навіть зрозумів що саме – мені не подобалися бейсбольні битки, дуже сильно не подобалися, хоч я й не був пацифістом, а адвен­тистом сьомого дня й поготів. Щодо самого бейс­болу, то я навіть правил не знав... І тоді я взяв і на­віщось дуже обережно спитав:

—Слухай, Ікарусе, а скажи мені, будь ласка, що за машина в батька Сабріни?

—Чорний чероккі, – якось зовсім безтурбот­но відказав він, – великий чорний чероккі...

—І їздить на ньому він не сам...

—Авжеж, – погодився зі мною Ікарус, – за­звичай з ним два менеджери й два секретарі, усі вони в спортивних костюмах, а в багажнику в цих уєбанів бейсбольні битки...

Коли я спрямував свій погляд униз, біля клум­би вже нікого не було...

За які десять секунд ми щодуху дерлися роз­хитаними металевими сходами на горище. Мо­же, збоку ми нагадували двох придуркуватих хо­м'ячків, що гасали іграшковим будиночком, принаймні очі в нас були такі самі скляні, скляні від жаху, але нам було зовсім не до грашок. По­переду мчав Ікарус. В останню мить він схопив за шкірку найдорожче, що в нас було, тобто Мяу-дзедуна, і тепер тягнув