Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Він живий, — сказала вона Галсові. Той наблизився і скинув оком на вбивцю.

— Що ти кажеш? — запитала Едіт, почувши, як він щось невиразно промурмотів.

— Кажу, з біса шкода, що він живий, — відповів Ганс.

Едіт нахилилась над Деніном.

— Облиш його! — гостро наказав Ганс якимось дивним голосом.

Вона глянула на нього, враз охоплена страхом. Він підняв рушницю, що її кинув Денін, і вкладав до неї набої.

— Що ти хочеш зробити? — скрикнула Едіт, швидко підводячись.

Ганс не відповів, але вона побачила, що він прикладає рушницю до плеча, і, схопивши рукою за цівку, відвела її вгору.

— Тікай геть! — хрипко вигукнув Ганс.

Він намагався видерти в неї рушницю, та Едіт підійшла ближче і вчепилася в нього руками.

— Гансе! Гансе! Схаменися! — кричала вона. — Ти збожеволів!

— Він убив Німчика й Гаркі,— товк своє Ганс. — І я вб’ю його.

— Але ж так не можна, — заперечила вона. — На це є закон.

Він тільки глузливо скривив губи — мовляв, який там закон у цій глушині,— і тупо, вперто правив те саме:

— Він убив Німчика й Гаркі.

Едіт довго переконувала його, та на всі її докази Ганс торочив одне: «Він убив Німчика й Гаркі». А все ж Едіт не могла побороти в собі того, що засвоїла з дитинства, що мала в крові. Вона успадкувала повагу до закону і мусила зробити так, як велів закон. Інакше годі було дотриматися справедливості. Гансова спроба самому вчинити суд здавалася їй не кращою за Денінове вбивство. Вона переконувала його, що злом зла не направиш і єдиний спосіб покарати Деніна — віддати його до рук правосуддя. Нарешті Ганс поступився.

— Гаразд, — сказав він. — Хай буде на твоє. Але завтра або позавтра він уб’є нас.

Едіт похитала головою і простягла руку по рушницю. Ганс уже хотів був віддати її, але завагався.

— Краще дозволь мені застрелити його, — попросив він.

Едіт знову похитала головою, і він знову простяг їй рушницю. Саме ту мить відчинились двері й до хатини, не постукавши, ввійшов індіянин. Разом із ним у кімнату ввірвався вітер та снігова курява. Едіт і Ганс обернулися до прибульця. Ганс не встиг віддати рушницю і стискав її в руках. Гість анітрохи не збентежився, побачивши в хаті таку картину. Він хутко перебіг очима по трупах Німчика й Гаркі та по непритомному Денінові. На обличчі його не відбилося ані подиву, ані навіть цікавості. Гаркі лежав біля самих його ніг, одначе він не звернув на нього жодної уваги, наче там зовсім нічого не було.

— Дуже вітряно, — сказав індіянин замість привітання. — Все гаразд? Дуже гаразд?

Ганс, і далі тримаючи рушницю в руках, зрозумів, що індіянин уважає його за вбивцю. Він благально глянув на дружину.

— Доброго ранку, Негуку, — насилу промовила Едіт, і голос її затремтів, — Ні, не дуже гаразд. Велике горе.

— До побачення, я йду. Дуже поспішаю, — сказав індіянин і, нітрохи не кваплячись, обережно переступив калюжу крові на підлозі, відчинив двері й вийшов.

Чоловік і жінка ззирнулися.

— Він думає, що це ми вбили, — видушив із себе Ганс. — Що це вбив я.

Едіт трохи помовчала, тоді сказала коротко й діловито:

Байдуже, що він думає. Про це потім. Зараз нам треба викопати дві могили. Але спершу мусимо зв’язати Деніна, щоб вій не втік.

Ганс відмовивсь доторкатися вбивці, і Едіт сама міцно зв’язала йому руки й ноги. Потім разом з чоловіком вишила в снігову заметіль. Земля замерзла, і годі було вгризти її кайлом. Вони назбирали гілляччя, розгребли сніг і розпалили вогнище. Цілу годину горів огонь, поки земля відтала на кілька дюймів. Вони зшкребли її і знову розпалили вогнище. Так вони поволі заглиблювались у землю — на два-три дюйми за годину.

То була тяжка й невесела робота. Вогонь через хурделицю погано розгорявся, а крижаний вітер прошивав одежу й обсипав тіло морозом. Вони працювали майже мовчки. Вітер не давав їм розтулити рота. Лише зрідка вони перемовлялися кількома словами, дивуючись, що могло спонукати Деніна на вбивство, а то все мовчали, пригнічені жахом несподіваної трагедії. О першій годині, глянувши в бік хатини, Ганс заявив, що він голодний.

— Ні, ні, почекай, Гансе, — попросила Едіт. — Я не можу йти сама до хатини й варити їсти, поки вони всі там.

О другій годині Ганс запропонував піти разом з нею, але вона вмовила його попрацювати ще, і на четверту годину могили вже були готові. Мілкі ями, щонайбільше дві стопи завглибшки, проте в них можна було закопати трупи. Запала ніч. Ганс узяв санки, і двоє небіжчиків крізь темряву й сніговицю рушили до своїх крижаних могил. Погреб був не вельми пишний. Полозки вгрузали глибоко в замети, і тягти санки було важко. Ганс та Едіт відучора нічого не їли і охляли з голоду і втоми. Воші не мали сили змагатися з вітром, і часом його пориви валили їх з ніг. Кілька разів санки перевертались, і тоді доводилося знов навантажувати їх тою моторошною клажею. Останні сто футів треба було дертися крутим схилом, і вони лізли рачки, мов собаки в запрягу, пірнаючи руками в сніг. Одначе санки своєю вагою тягли їх назад, і вони двічі зривались і скочувалися з гори: санки й посторонки, живі й мертві — все спліталося в одну страшну купу.

— Завтра я поставлю тут стовпці з їхніми іменами, — мовив Ганс, коли вони засипали могили.

Едіт ридала ридма. Кілька рядків молитви, що їх вона спромоглася проказати, — ото й уся була панахида. Додому Ганс майже ніс її на руках.

Денін тим часом прийшов до пам’яті і качався по підлозі, марно силкуючись скинути свої пута. Він дивився на Ганса й Едіт палючими очима, але в розмову не заходив. Ганс і далі не хотів доторкатися вбивці й понуро спостерігав, як Едіт тягла Деніна до чоловічої спальні. Та хоч як вона напружувалась, а не могла підняти його з підлоги на лаву.

— Краще дай мені застрелити його, і ми не матимем більше з ним клопоту, — востаннє спробував умовити її Ганс.

Едіт похитала головою і знову схилилась над Деніном. На її подив, тіло тепер легко знялося вгору, і вона зрозуміла, що Ганс зглянувся й допоміг їй. Потім вони взялися прибирати кухню. Але криваві плями й далі кричали про недавню трагедію, тому Ганс позстругував ті місця, а стружки спалив у